— А ви що, не могли знайти когось іншого, не священика? Не подобається мені його вигляд. Нам тут такі взагалі ні до чого. Гей! А ви хто такий?
Це питання адресувалося Стрейкові, який саме пробирався до директора.
— Пане Джулз, — почав він, — я несу вам послання, яке ви мусите вислухати. Я…
— Заткніться, — прошипів Фрост.
— Справді, пане Стрейк, зараз не час… — завторував професорові Візер, і вони вдвох відтіснили колишнього панотця від директора.
— Послухайте-но сюди, пане Візер, — мовив Джулз. — Скажу вам відверто, я дуже, дуже незадоволений. Що тут робить ще один священик? Не пригадую, щоб він коли-небудь раніше потрапляв мені на очі — цього б я вже не забув, можете мені повірити! Доведеться нам із вами серйозно поговорити, дуже серйозно. Таке враження, що ви призначаєте на посади людей у мене за спиною… та наш інститут так узагалі скоро перетвориться на якусь семінарію! Ну, знаєте, я цього не потерплю. І британський народ теж не стане цього терпіти.
— Ясна річ, — відразу ж погодився Візер. — Повірте, я дуже добре розумію ваші почуття. Ви можете цілковито на нас покластися. Я все вам поясню, як тільки… Здається, доктор Амброзій уже трохи прийшов до тями, та й час уже переодягатися до бенкету… Пробачте, ось і він сам. Отже, це — доктор Амброзій.
Останній і справді під пильним поглядом справжнього Мерліна щойно підвівся з крісла і ось тепер наблизився до них. Джулз похмуро простягнув руку, і бродяга, дивлячись кудись удалину і вельми загадково посміхаючись, схопив її і довго тряс. Директор зауважив, що подих у доктора не надто свіжий, а долоня широка й мозоляста. Однозначно, дивний гість зовсім йому не сподобався, не кажучи вже про перекладача, який теж підійшов і височів тепер просто над ними.
XVI. Бенкет у Белбері
1
Марк із великим задоволенням переодягнувся до бенкету: можна буде трохи перепочити і добряче наїстися. За столом його сусідом праворуч виявився Філострато, ліворуч сидів якийсь непримітний незнайомець. У порівнянні з Візером і Фростом навіть італієць видавався доволі людяним і приязним, незнайомець же взагалі припав йому до серця мало не з першого погляду. Марк зі здивуванням помітив, що бродяга сидить на чільному місці між Джулзом і Візером, проте намагався туди не дивитися, бо новоспечений доктор філософії, перехопивши його погляд, не надто розважливо підняв на знак вітання свій келих і навіть йому підморгнув. Дивний священик терпляче стояв позаду. По суті, нічого вартого уваги не відбувалося, аж доки присутні не випили за здоров’я короля, а Джулз не підвівся, щоб виголосити промову.
Спочатку все було точнісінько так, як воно переважно й буває у таких випадках. Зиркнувши вздовж столів, можна було побачити вмиротворених доброю їжею і вином підстаркуватих гульвіс, розворушити яких не вдалося б бодай і десятком таких-от промов. Поміж ними виднілися подекуди серйозні обличчя тих, хто давно вже навчився в такі хвилини думати про своє, ледь не автоматично реагуючи на слова промовця разом із усіма то сміхом, то тихим гулом на знак згоди — що коли було доречно. Молодші чоловіки не надто полюбляли портвейн і радо б уже закурили, а тому відверто нудилися. Напудрені обличчя жінок, які добре усвідомлювали свій обов’язок перед товариством, виражали аж трохи надмірну увагу. Словом, спочатку все справді йшло так, як завжди. Та через кілька хвилин вам неодмінно впала б у вічі певна зміна. Ви побачили б, що чимраз більше й більше голів повертається до промовця, і в очах прочитали б спершу зацікавлення, потім — дедалі глибшу увагу, а тоді — недовіру. Врешті-решт ви помітили б, що в кімнаті запала повна тиша; її не порушувало, як то зазвичай буває, ні приглушене покашлювання, ні скрипіння крісел. Усі вп’ялися очима в Джулза й аж роти пороззявляли від подиву, добряче приправленого недовірою, а часом і справжнім жахом.
Кожен із присутніх зауважив цю переміну по-своєму. Фрост, приміром, почув, як Джулз каже: «Хіба можна в наш час розраховувати на перемогу в війні, не маючи ґанків?» «Танків, йолопе», — ледь не зірвалося з язика професорові. Невже цей телепень не може хоч трохи стежити за тим, що говорить? Джулзова обмовка страшенно його розлютила. Можливо… але заждіть-но, що це?! Може, то в нього самого щось зі слухом? Бо оце щойно директор бовкнув, що в майбутньому густота населення на планеті залежатиме в першу чергу від того, наскільки вдасться людині оволодіти рилами природи. «Він п’яний», — подумав Фрост, а тоді цілком ясно — помилитися було годі — почув: «Треба обов’язково втрамбовувати досвітки надвірного перетравлення».