Неймовірно, але це відкриття його майже не схвилювало. Втім, інакше й не могло бути, адже він давно вже перестав вірити у реальність знання. Юнацька, суто естетична відраза до всього грубого і вульгарного рік за роком глибшала й темнішала, аж доки не вилилася у постійне заперечення геть усього, крім власного «я». Так Візер перейшов від Геґеля до Г’юма, далі — до прагматизму, тоді — до логічного позитивізму, і нарешті — до цілковитої, абсолютної порожнечі. Тепер його розум не здатен був породити жодної думки, яку можна було б висловити у дійсному способі. Він усім серцем прагнув, щоб не існувало жодної дійсності і жодної істини, — і тепер навіть неминуча загибель не могла пробудити його до життя. Заключна сцена з «Фауста», де людина шаленіє і побивається на самісінькій межі пекла, — це просто данина театральності. Останні хвилини перед вічним прокляттям не такі вже й страшні. Часто людина чітко усвідомлює, що ще спроможна щось вдіяти — і спастися, але не може змусити себе повірити в це остаточно. Звична дріб’язкова хтивість, нікчемна, не варта згадки досада, потурання згубній бездіяльності — все це видається тієї миті важливішим за вибір між абсолютною радістю й абсолютною погибеллю. Й відтак вона ніби завмирає з широко розплющеними очима, адже бачить, що ось-ось її поглине безодня незмірного жаху, проте ще не здатна злякатися, тож просто стоїть, не в змозі й пальцем поворушити задля свого спасіння, і ніби крізь сон дивиться, як рвуться останні ниті, що пов’язують її з радістю й розумом, а зашморг затягується щораз сильніше і сильніше. «Бо сонність так оволоділа мною, що з певної дороги я зійшов…»
Стрейк із Філострато також вижили. Вони зіткнулися в одному з холодних коридорів, так далеко від бенкетної зали, що шум бійні долинав туди тільки ледь-ледь. Італієць був поранений: понівечена права рука безпорадно теліпалася збоку. Навіть не пробуючи заговорити — обидва розуміли вже, що з цього і так нічого не вийде, — вони пліч-о-пліч пішли далі коридором. Філострато мав намір кружним шляхом дістатися до гаража; йому здавалося, що він зможе ще якось дати собі раду з кермом і зуміє доїхати принаймні до Стерка.
Звернувши за ріг, вони раптом уздріли добре знайому картину, якої, втім, не сподівалися більше побачити ніколи. Їм назустріч звичним неспішним кроком човгав, мугикаючи під ніс звичну мелодійку заступник директора. Філострато не надто втішився цій зустрічі, та Візер, ніби помітивши, що він аж похитується від слабкості, запропонував йому руку. Італієць спробував відмовитися, але зумів лишень пробурмотіти якусь нісенітницю. Тим часом Візер, не гаючи часу, міцно взяв пораненого під руку з лівого боку, Стрейк — із правого, і вони обоє ледь не силоміць потягнули його за собою, не зважаючи на те, що він аж вищав і тремтів від болю. Втім, найгірше було ще попереду. Філострато не належав до посвячених і ні сном ні духом не підозрював про існування темних елділів. Він був свято переконаний, що Алькасанів мозок продовжував жити тільки завдяки його знанням та майстерності, тож тепер, хоч і трохи не млів із болю, аж скрикнув від жаху, коли його проволікли через передпокій і поставили перед Главою, й гадки не маючи марнувати час на всілякі дезінфекційні процедури. Даремно намагався він пояснити, що так можна в одну мить знищити всю його працю. Втім, Візер зі Стрейком заходилися роздягатися просто в кімнаті Глави і цього разу скинули з себе все до нитки.
Роздягнули вони й італійця. Коли виявилося, що просякнутий кров’ю правий рукав так легко скинути не вдасться, Візер приніс із передпокою ножа і просто його розрізав. Минуло кілька хвилин, і перед Главою стояло вже троє голих чоловіків: довготелесий, кістлявий Стрейк, Філострато — тремтяча гора сала, і Візер — огидний, поморщений стариган. І тут італійця охопив такий жах, якого він не спізнавав ще зроду, бо почали діятися речі, що не наснилися б йому навіть у страшному сні. Ніхто не зчитував покази датчиків, не регулював тиск, не вмикав подачу повітря і штучної слини. Проте мертва голова раптом роззявила сухого рота і промовила: «Поклоніться мені!»
Філострато відчув, як його потягнули вперед, зігнули аж до підлоги, а тоді випрямили. Потім усе повторилося раз і ще раз. Чи не останнє, що бачив у житті італієць, були обвислі складки шкіри на шиї у Візера, що трусилися, ніби борідка в індика, а чи не останнє, що чув, — як Візер починає щось наспівувати. За мить до старого долучився і Стрейк, а ще за кілька секунд Філострато з жахом усвідомив, що й сам співає: