Звірі враз усі кудись поділися. Фіверстоун, звісно, розумів, що може наткнутися на когось із них у коридорах, але нічого не вдієш, доводилося ризикувати. Небезпека — ясна річ, у помірних дозах, — завжди його збадьорювала. Він пробрався з дому в гараж; скидалося на те, що треба було негайно вирушати до Еджстоу. Своєї машини лордові знайти не вдалося, та й узагалі машин там було значно менше, ніж він сподівався побачити. Напевне, кільком гостям прийшла до голови рятівна думка забратися з Белбері ще тоді, коли ніщо не віщувало аж такої біди, і його машину просто поцупили. Й гадки не маючи обурюватися цим фактом, Фіверстоун заходився шукати інше авто такої ж моделі. Це забрало трохи часу, а коли йому пощастило-таки натрапити на схожу машину, то виявилося, що завести її не так уже й легко. Ніч видалася холодна; мабуть, піде сніг, подумав він, і вперше того вечора нахмурився, бо снігу не зносив. Було вже по другій.
Тієї миті, коли двигун нарешті завівся, йому раптом здалося, що на задньому сидінні хтось є. «Хто там?!» — різко запитав він і хотів було озирнутися, та, на превелике здивування, тіло його не послухалося; натомість воно буцім само по собі вивело машину з гаража, завернуло за ріг і виїхало на дорогу. Починав падати сніг. Виявилося, що він не в змозі ні повернути голову, ні зупинитися, та ще й їде просто-таки сміховинно швидко, як на таку погоду. Проте вибору в нього не було. Колись йому доводилося чути про машини, якими можна керувати з заднього сидіння, а нині він і сам, здається, піймався на такий гачок. Далі Фіверстоун уже зовсім стривожено побачив, що з’їхав з шосе; авто, не збавляючи швидкості, котило тепер вибоїстим Циганським трактом (офіційно він носив назву Вейлендстріт) — давньою римською дорогою з Белбері до Еджстоу, яка вже давно не використовувалася і геть поросла травою. «Чорт забирай, що це я роблю?! — розпачливо думав він. — Може, я просто п’яний?
Я ж скручу собі в’язи, якщо не побережуся!» Однак авто й далі мчало вперед; зі сторони могло скластися враження, що за кермом сидить людина, для якої їхати до Еджстоу саме цією дорогою — справа абсолютно звична.
6
Фрост вийшов із зали через кілька хвилин після Візера, ані гадки не маючи, куди йде і що робитиме далі. Здавна він виношував теорію про те, що всі мотиви та наміри, які зароджуються у людини в голові, є просто побічним продуктом дій, що їх виконує тіло. Втім, протягом останнього року — приблизно з того часу, як професор пройшов ініціацію, — теорія стала поступово перетворюватися на практику. Дедалі частіше він діяв без причини: щось робив, щось говорив, не маючи жодного уявлення, навіщо все це потрібно, а його власна свідомість перебувала при цьому в ролі звичайнісінького глядача. Фроста обурював сам факт існування цієї свідомості, хоч він і переконував себе, що це обурення — то таке собі хімічне явище і не більше. З усіх людських пристрастей у нього залишалася ще хіба холодна лють, спрямована проти тих, хто вірив у розум. Ні, терпіти цю ілюзію, цей самообман несила, просто несила! Такої істоти, як людина, немає і не повинно бути. Проте до того вечора він ще ніколи так ясно не відчував, що тіло і рухи, які воно робить, — то єдина реальна дійсність, а отого «я», що, здавалося, лише стежить собі збоку, як тіло виходить із зали і вирушає до Глави, просто не існує. Ні, ну хіба ж це не огидно, що тіло мусить породжувати такі-от примари?
Тож той Фрост, існування якого він сам заперечував, спостерігав тепер, як його тіло входить до передпокою, за яким була кімната Глави, й аж підстрибує, побачивши на підлозі оголений, закривавлений труп. Відбулася хімічна реакція, яку називають шоком. Професор нагнувся, перевернув нерухоме тіло й упізнав Стрейка. За мить блискуче пенсне й гостра борідка з’явилися вже на порозі наступної кімнати. Фрост тільки краєм ока помітив мертвих Філострато з Візером. Всю його увагу поглинуло щось набагато важливіше. Підставка, на якій мав перебувати Глава, спорожніла; металеве кільце було погнуте, гумові трубки — попереплутувані й пошматовані. Потому професор побачив якусь голову на підлозі і зігнувся над нею. То була голова італійця. За Алькасановою ж і слід захолов… якщо тільки від неї не залишилася он та купка потрощених костей біля голови Філострато.