Й далі не ставлячи собі жодних запитань, Фрост подався до гаража. Там було тихо і порожньо; землю на той час вже густо всипало снігом. Прихопивши з собою кілька каністр із бензином, він повернувся до осідку Глави і звалив усе, що могло горіти, у велику купу посеред кімнати для тренування об’єктивності, а тоді замкнув двері передпокою зсередини. Годі сказати напевне, що саме спонукало професора до всіх цих дій, але тепер та ж таки сила звеліла йому запхати ключа до переговорної трубки, що виходила в коридор, і постаратися заштовхнути його якомога далі — спочатку пальцями, а потім олівцем. Коли він почув, як ключ дзенькнув об підлогу ззовні, та набридлива ілюзія, так звана свідомість, аж скрикнула від жаху, проте тіло вже не могло до неї прислухатись, навіть якби й захотіло. Наче заводний механізм, воно, чомусь тремтячи, ніби від холоду, пішло назад до «об’єктивної» кімнати, облило все навколо бензином і чиркнуло сірником. І тільки тоді ті, хто вже здавна керував Фростовими вчинками, дозволили йому раптом пройнятися підозрою, що навіть смерть не позбавить його тієї набридливої ілюзії — душі, а навпаки, відчинить перед ним двері у світ, де та ілюзія стає неспростовною і розростається до безмежності. У нього несподівано з’явилася можливість спасти якщо не тіло, то принаймні душу. Тепер він знав — і водночас не хотів знати, — що помилявся від самого початку, що душа й особиста відповідальність таки існують. Фрост усе збагнув — і тієї ж миті сповнився ненавистю, стократно пекучішою за вогонь, який пожирав його тіло. Надлюдським зусиллям він знову поринув подумки в той обман, у якому прожив ціле своє життя. В тому обмані й застала його вічність; так у старих казках світанок застає тролів — і обертає їх на мертвий, холодний камінь.
XVII. Венера в Сент-Ен
1
Марка світанок застав на всипаній снігом дорозі, що плавно піднімалася пологим схилом. День заповідався похмурий, але снігопад майже припинився, і в повітрі тільки де-не-де кружляли поодинокі сніжинки. Білу, непорочно чисту дорогу подекуди мережали лише відбитки пташиних і кролячих лапок; людей ніде не було видно. Втім, уже невдовзі його наздогнала велика вантажівка; на тлі засніжених полів вона здавалася чорною і теплою. Водій пригальмував, висунув у вікно голову і запитав:
— На Бірмінгем, приятелю?
— Більш-менш у той бік, — відповів Марк. — До Сент-Ен.
— А де це?
— За Пенінґтоном, на горі.
— Ага, — сказав водій. — То сідай, хоч трохи тебе підкину, до повороту.
Через кілька секунд Марк уже сидів поруч із ним.
Невидиме того дня сонце вже трохи піднялося над обрієм, коли водій висадив його біля повороту; там стояв невеликий сільський готель. Усе навколо замело снігом, а у важких хмарах, що висіли зовсім низько над землею, того снігу ховалося, мабуть, іще більше. Було надзвичайно тихо. Марк увійшов до готелю, де його привітала господиня — добродушна, старша вже жінка. Він прийняв гарячу ванну і добряче поснідав, а тоді заснув у кріслі перед каміном, де приємно потріскували дрова, і прокинувся аж біля четвертої. З’ясувалося, що до Сент-Ен звідти буквально рукою подати, і йому спало на думку, що непогано було б перед тим, як вирушити туди, напитися ще чаю. Так він і зробив, а на додачу з’їв ще й запропоноване господинею варене яйце. Дві полиці в невеликій вітальні були заставлені старими підшивками «Стренду», і в одній із них він натрапив на дитячу повість «з продовженням», яку дочитав було в дитинстві до половини, але потім, відзначивши свій десятий день народження, покинув, бо далі соромився вже читати такі дурниці. І от тепер, тягнучи з полиці підшивку за підшивкою, Марк таки ту повість докінчив. Виявилося, що вона справді цікава. Натомість книги «для дорослих», які він став читати після того, як йому виповнилося десять, тепер здавалися не вартою доброго слова макулатурою… ну, хіба за винятком «Шерлока Голмса». «Мабуть, скоро вже треба буде виходити», — подумав він, згорнувши останню підшивку.
Зволікав Марк не через втому — навпаки, він чудово відпочив і почувався чи не найкраще за кілька останніх тижнів, — а тому, що трохи бентежився. Отже, невдовзі він побачить Джейн, і Деністона, і, напевне, Дімблів. Побачить Джейн у її справжньому світі; це йому стало зрозуміло вже давно. Але ж сам він до того світу не належить. Тільки тепер Марк збагнув, що, ціле життя намагаючись пробитися до «обраного кола», він, по суті, пішов зовсім не тим шляхом… Натомість Джейн була там, де й мала бути. У Сент-Ен його приймуть тільки тому, що жалітимуть Джейн: і понесло ж її вийти за нього заміж! Він не ображався — їхня правда, але почувався ніяково. Тепер Марк міг подивитися на себе збоку, побачити себе таким, яким, напевне, бачили його вони — ще одним дріб’язковим і вульгарним, нудним і непримітним, вічно переляканим і понадміру обачливим типом, схожим на всіх тих Стілів і Косерів. А чому він такий — хтозна… Як тим, іншим людям — таким, як Деністон чи Дімбл, — вдається так легко крокувати життям, безтурботно позирати навколо, бачити красу, іскритися радістю й гумором — і не відчувати потреби повсякчас бути насторожі? У чому полягає таємниця того щирого, безжурного сміху — йому так не засміятися ніколи? Все, геть усе в них якесь інше. Навіть у кріслі вони сидять інакше, легко і величаво, з таким собі левиним спокоєм. На відміну від його життя, в їхньому житті повно простору. Вони — немов ті королі і дами, він же схожий радше на якогось валета. Звісно, Джейн — справжня дама. Треба відпустити її на свободу. Було б зовсім не справедливо вважати, що його любов до неї була суто плотською. Любов, як каже Платон, є дитям убогості.