— На третьому небі — на Переландрі. Далеко в океані там є острів Афалін; нащадки Тора й Тінідріл не натраплять на нього ще добру сотню століть. Хтозна, сам він там чи… — тут Дімбл завагався і зиркнув на Ренсома, який похитав головою.
— Отже, тут і виходить на сцену Лоґрес, так? — знову спитала Каміла. — Наш господар буде там разом із Артуром?
Дімбл трохи помовчав, задумливо крутячи в руках свій келих.
— Все почалося тоді, коли ми з’ясували, що легенда про Артура здебільшого правдива, — кінець кінцем заговорив він. — У шостому столітті був момент, коли, скажімо так, певна дійсність, яка в нашій країні повсякчас намагається пробитися нагору, вийти на поверхню, майже досягла свого. Ми назвали цю дійсність Лоґреським королівством; із таким самим успіхом її можна було охрестити і якось інакше. І тоді… поступово вся історія Англії постала перед нами в новому світлі. Ми побачили в ній подвійне дно.
— Подвійне дно? — здивувалася Каміла.
— Образно кажучи, так. Розумієте, за тим, що ми називаємо Британією, завжди проглядається те, що можна назвати Лоґресом. Ви ніколи не зауважували, що ми живемо одночасно у двох країнах? На зміну кожному Артурові приходить Мордред; за кожним Мільтоном стоїть Кромвель; це країна поетів — і водночас країна крамарів; батьківщина Філіпа Сідні — і водночас батьківщина Сесіла Родса. Тож навряд чи варто надміру дивуватися, коли нам закидають дволикість. Однак те, що на перший погляд видається дволикістю чи лицемірністю, насправді є боротьбою між Лоґресом і Британією.
Він змовк, ковтнув вина, а тоді повів далі:
— Минуло чимало часу після того, як наш господар повернувся з третього неба, коли ми нарешті дізналися ще щось. З’ясувалося, що та подвійність виявляється не тільки, так би мовити, по той бік невидимої стіни. Якось Ренсома покликали до одного старого, що лежав при смерті у себе вдома, в Камберленді. Навіть якщо я назву ім’я того чоловіка, то воно все одно вам нічого не скаже. Отже, то був пендраґон — наступник Артура, Утера і Касібелауна. Так нам стала відома вся правда. В самісінькому серці Британії усі ці століття потай існував і Лоґрес; лінія пендраґонів не перервалася. Той старий був сімдесят восьмим, починаючи від Артура, і наш господар отримав від нього символи влади та благословення. Завтра, а може ще й сьогодні ми дізнаємось, хто стане вісімдесятим. Дехто з пендраґонів добре відомий в історії, хоч, ясна річ, не під цим титулом; про інших ви ніколи не чули. Проте в усі віки саме вони разом із крихітним Лоґресом, що збирався навколо них, відігравали роль тієї руки, яка або легенько, майже невідчутно штурхала Англію у бік, будячи з п’яного сну, або відтягувала нашу країну від краю прірви, куди її штовхала підступна Британія.
— Цій вашій новій історії трохи бракує документальних свідчень, — скептично зауважив МакФі.
— Таких свідчень насправді сила-силенна, — посміхнувся Дімбл. — Просто ви не знаєте мови, якою вони написані. Коли події кількох останніх місяців перетворять на історію і запишуть вашою мовою, а тоді викладуть у книгах і вивчатимуть у школах, там, будьте певні, жодним словом не згадають ні про нас із вами, ні про Мерліна, ні про пендраґона, ні про владарів планет. А проте саме в ці місяці Британія підняла найнебезпечніше повстання проти Лоґресу і якщо й зазнала поразки, то тільки в останній момент.
— Еге ж, — згідно кивнув ольстерець, — і правильно зроблять, що не згадають ні нас із вами, ні більшість тут присутніх. Я був би страшенно вдячний, якби хтось пояснив мені, що ми такого особливого тут робили… якщо не рахувати того, що годували свиней і вирощували дуже непогану городину.
— Ви робили саме те, що від вас і вимагалося, — озвався господар, — виявляли послух і чекали. Так буде ще не раз. Як каже один із сучасних авторів, часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде. Але не робіть поспішних висновків. Цілком можливо, що не мине й місяця, як у вас буде дуже багато роботи. Так, Британія програла битву, але вона підніметься знову.
— Виходить, Англія — це, по суті, і є оте хитання між Лоґресом і Британією? — запитала матінка Дімбл.
— Так і є. Хіба ти не відчуваєш? — здивувався доктор. — Таж власне в цьому і криється сама сутність Англії! Ослячу голову ми отримуємо, коли потрапляємо в ліс до фей. Не можемо сягнути того, що нам заповідано, але й забути також не можемо… це ж відчувається в усьому специфічно англійському: в тій нашій незграбній витонченості, у якійсь боязкій, кумедній недокінченості. Абсолютно правий був Сем Веллер, коли назвав пана Піквіка янголом у гетрах! Все тут у нас або краще, або гірше, ніж…