— І що ви тепер робитимете? — запитала Джейн.
— Бог його знає, — зітхнула пані Дімбл. — Будинок ми замкнули; Сесіл був у юридичній конторі Рамболда, цікавився, чи можна принаймні опечатати двері, доки ми не позабираємо свої речі, але Рамболд сам розгублений, він каже, що з погляду права інститут перебуває у вельми особливому становищі. Що буде далі, я й гадки не маю. Таке враження, що в Еджстоу вільних будинків не залишилося взагалі, а жити на тому березі річки тепер уже просто неможливо, навіть якби нам і дозволили. Прошу? Ой, та це годі й описати… Тополі вирубують під корінь, ті гарненькі хатинки біля церкви зносять. Бідолашна Айві — ваша пані Меґз — уся в сльозах… це, знаєте, так страшно виглядає, коли ті бідні напудрені жіночки плачуть… Її теж виганяють, ото лихо… ніби їй у житті горя мало. Щастя ще, що нам вдалося якось звідти вибратися. Ті люди просто страшні… троє бузувірів мало не виламали задніх дверей, бо їм, бачте, гарячої води заманулося. Налякали Марту трохи не до смерті, тож Сесілові довелося піти і поговорити з ними… Чесне слово, я вже думала, що ще трохи — і вони накинуться на нього з кулаками, це було так страшно… але тут з’явився якийсь ніби поліціянт і забрав їх геть. Що ви кажете? Так, там тих поліціянтів повсюди сила-силенна, і, мушу вам сказати, вони мені теж зовсім не до вподоби. Походжають туди-сюди, кийками вимахують… кіно американське та й годі. Знаєте, Джейн, нам із Сесілом обидвом подумалося: все це виглядає так, наче ми програли війну, а не виграли… А ось і чай! Дякую, люба моя, це саме те, що мені зараз треба.
— Залишайтесь тут, пані Дімбл, скільки схочете, — сказала Джейн. — А Марк спатиме в коледжі.
— Відверто кажучи, — мовила матінка Дімбл, — я така сердита, що якби моя воля, то від цього клятого коледжу каменя на камені не залишилось би! Але пан Стадок, ясна річ, ні в чому не винен. Взагалі-то не личить мені наслідувати Зіґфрідів меч… гарний був би меч — товстий, просто барило якесь, і не піднімеш… Але тут, люба Джейн, все вже вирішено: ми з Сесілом переберемося до Сент-Ен, у тамтешній маєток. Бачите, нам усе одно тепер доводиться бувати там дуже часто.
— Он як? — мимоволі вирвалося у Джейн; їй одразу пригадалася і поїздка до Сент-Ен, і розмова з панною Айронвуд.
— Ой, даруйте, Джейн, я поводжуся, як остання свиня, — спохопилася матінка Дімбл. — Торочу тут про себе та про себе і зовсім забула, що ви ж там сьогодні були і, певно, маєте багато про що мені розповісти. То як, бачилися ви з Ґрейс? Вона вам сподобалася?
— Ґрейс — це панна Айронвуд?
— Так.
— Бачитися я з нею бачилася, але ще не знаю, сподобалася вона мені чи ні. Та що там про це говорити! Мені з голови не йдуть усі ті жахи, які ви щойно нарозказували… ви справжня мучениця, не я.
— Аж ніяк, — заперечила пані Дімбл. — Я не мучениця, я тільки сердита стара жінка, в якої болять ноги і розколюється голова… хоч уже й не так сильно, як раніше. Мені просто хотілося, знаєте, виговоритися… Зрештою, ми з Сесілом втратили зовсім не багато порівняно з тією ж бідолашною Айві Меґз — їй тепер узагалі нема на що жити. Залишити старий дім насправді не так уже й шкода. Звісно, там було добре, але водночас і трохи сумно… Я іноді думаю собі: а чи можуть люди бути по-справжньому щасливі? Ми гадали, що в нас буде багато дітей, тому хотіли мати великий будинок, а насправді діти у нас так і не з’явилися. Мабуть, я надто полюбляла мріяти про них цілими днями, доки Сесіла не було вдома, і надто себе жаліла… Гм, знаєте, може все це й на краще, а то я ще стала б такою, як ота жінка в Ібсена, що все возилася зі своїми ляльками. От Сесілові набагато гірше, він так любив, коли до нього приходили туди всі ті учні… Так, Джейн, ви оце вже втретє позіхаєте, а я тут вам голову морочу. Знаєте, тридцять років подружнього життя не минають марно… чоловіків, либонь, створено для того, щоб було до кого говорити. Це як жебоніння води у потічку — допомагає їм зосередитися на тому, що вони читають… Все, час лягати.
Виявилося, що ділити з матінкою Дімбл одну кімнату доволі бентежно — вона мала звичку молитися перед сном. Просто дивовижно, як це може вибити людину з колії, подумала Джейн, коли пані Дімбл піднялася з колін, адже потім зовсім не знаєш, куди подіти очі і про що говорити…
2
— Ви прокинулися, Джейн? — почувся серед ночі тихий голос пані Дімбл.