— Бо наука опирається на спостереження, — припустив Марк.
— Наука є нездоланним знаряддям, бо вона — в Його руках! — викрикнув Стрейк. — Вона — знаряддя суду і зцілення. Але жодна, жодна Церква не хоче цього бачити; вони всі засліплені, вони нічого не бачать за брудною, огидною пеленою гуманізму та лібералізму, нічого не бачать за своїми гріхами чи тим, що вважають своїми гріхами, хоч насправді то чи не найменші їхні провини. І от я зовсім самотній, убогий, немічний… але я — пророк, й інших пророків немає! Я знаю, що Господь прийде в силі; отже, побачивши силу, ми побачимо водночас знак того, що Він надходить. Тому я й тут, із усіма цими розпусниками і матеріалістами… зрештою, я готовий приєднатися до кого завгодно — аби лиш можна було хоч трохи пришвидшити Його пришестя! Навіть найслабші з нас добре бачать, яким трагізмом сповнене наше життя, а відтак не мають до нього й дрібки жалю, цілковито віддані своїй справі і готові пожертвувати всіма суто людськими цінностями… в нудотних церковних піснеспівах і натяку немає на щось подібне!
— Значить, — сказав Марк, — по суті, ваша співпраця з інститутом не знає жодних обмежень?
— Я абсолютно не сприймаю таких-от ідей про якусь там співпрацю! — знову закричав Стрейк. — Хіба глина співпрацює з гончаром?! Хіба Кір співпрацював із Господом? Аж ніяк! Усіх цих людей я просто використовую, як, утім, і вони мене. Ми навзаєм виконуємо роль знаряддя чи, скажімо, засобу для досягнення мети. До слова, є тут одна річ, яка безпосередньо стосується і вас, молодий чоловіче. Ви не маєте вибору. Якщо вже ви поклали руку на плуг, то все, вороття назад немає. Так просто звідси ніхто не вийде, а хто спробує — загине в пустині. Питання тільки в тому, згідні ви бути знаряддям, яке, зробивши свою роботу, саме піде на брухт, — тобто, виконавши присуд стосовно інших, саме буде засуджене, — чи хочете увійти до числа тих, кому припаде спадок? Запам’ятайте мої слова: все йде до цього. Землю успадкують святі — тут, в Англії, це станеться десь упродовж року, — так от, святі і ніхто інший. Хіба ви не знаєте, що ми судитимемо ангелів? — А тоді, раптом понизивши голос, Стрейк додав: — Насправді воскресіння відбувається вже, тут і тепер. Життя істинне — вічне, і триває воно в цьому світі. От побачите.
— Послухайте, — сказав Марк, — вже майже двадцять по десятій. Нам ще не час на засідання?
Стрейк мовчки повернув за ним до будинку. Щоб уникнути розмови на попередню тему, Марк заговорив про те, що справді його тієї миті хвилювало:
— Знаєте, я загубив свій гаманець. Грошей там було небагато, всього якісь три фунти, але пропали й листи, і ще різні папери… словом, така-от прикрість. Може, варто у когось попитатися?
— Ну, розпитайте економа… може, він щось і знає, — байдуже кинув Стрейк.
4
Вчена рада під головуванням заступника директора засідала біля двох годин. Візер вів засідання дуже повільно та мляво, і Марк, маючи вже за плечима здобутий у Бректоні досвід, невдовзі переконався, що справді важлива робота відбувається в інституті деінде. Зрештою, чогось такого він і сподівався; не варто було, звісно, розраховувати, що його отак відразу допустять до якогось «внутрішнього кола» чи що там відповідало у Белбері бретонській групі «прогресистів». Утім, Марк плекав надію, що йому не доведеться надто довго марнувати час на таких-от засіданнях всіляких ефемерних рад. Говорили того ранку в основному про роботи, що вже розпочалися в Еджстоу. Виглядало на те, що HIKE допіру здобув якусь чергову перемогу на «антибюрократичному фронті», яка давала інститутові право знести ту невеличку норманську церкву, що стояла при дорозі.
— Певна річ, ми й тут зіткнулися з уже звичними запереченнями, — сказав Візер. Марк не надто цікавився архітектурою і бував за рікою зовсім не так часто, як його дружина, тож слухав упіввуха. Тільки наприкінці засідання головуючий оголосив справді важливу, просто-таки приголомшливу новину, хоч, на його думку, всі присутні вже й так давно про це знали («І чому вони завжди говорять одне й те ж?» — подумалося Маркові). Втім, Візер усе одно вважав своїм обов’язком повідомити надзвичайно прикру звістку про те, що вночі було вбито пана Вільяма Гінджеста. Наскільки Марк зрозумів із Візерової плутаної і розпливчастої розповіді, Біла-«Віхолу» знайшли близько четвертої ранку біля його машини, що стояла на Поттерслейн; він був мертвий уже кілька годин, а на голові у нього виявили чимало слідів від ударів невідомим тупим предметом. Далі Візер припустив, що, можливо, хоч слабенькою розрадою для присутніх послужить те, що інститутська поліція прибула на місце злочину ще перед п’ятою, і ні місцева влада, ні Скотленд-Ярд не мають жодних заперечень проти якнайтіснішої співпраці з метою чимшвидшого розкриття цього жахливого злодіяння. Заступник директора вважав, що за сприятливіших обставин було б вельми доречно висловити вдячність панні Гардкасл, ба навіть привітати її — адже, на його думку, налагодження таких тісних стосунків між інститутською поліцією і державними органами було чи не єдиним світлим променем в усій цій сумній історії, а також добрим знаком на майбутнє. За столом пролунали приглушені, тихі оплески. Потому Візер знову заговорив про загиблого. Всі, звісно, дуже шкодують, що пан Гінджест вирішив покинути HIKE, хоч і з великою повагою ставляться до мотивів, які спонукали його до такого кроку; всі вважають, що офіційне припинення співпраці жодною мірою не вплинуло б на ті теплі, сердечні стосунки, що існували між покійним і майже всіма — чи, радше, навіть усіма без винятку — його колишніми колегами по інституту. Перефразовуючи Рейлі, можна сказати, що некролог був саме тим інструментом, на якому заступник директора завдяки своїм природженим здібностям міг грати скільки завгодно, — тож він і справді дав собі волю. На завершення Візер запропонував усім підвестися і вшанувати пам’ять Вільяма Гінджеста хвилиною мовчання.