— Гарно ж тут! — мовив Марк сам до себе наступного ранку, коли вони звернули біля Герцогського Ітона з головної дороги і вибоїстим путівцем почали спускатися у видовжену долину, де лежало Кюр-Гарді. Зазвичай Марк не надто переймався довколишніми краєвидами, але і Джейн, і саме кохання до неї вже поступово перетворювали його на поціновувача прекрасного. Мабуть, прохолодне проміння осіннього сонця так вплинуло на Марка ще й тому, що ніхто ніколи не вчив його вбачати в такій-от погоді якусь особливу красу, тож захоплення було принаймні щирим. І небо, і земля виглядали так, наче їх щойно добре вимили. Бурі поля, здавалося, непогано було б скуштувати на смак; коротко скошена трава прилягала до схилів невисоких пагорбів так щільно, як прилягає шерсть до кінської спини. У напрочуд прозорому повітрі видно було ген-ген далеко, а краї подовгастих хмар, що пливли блідо-блакитним небом, хтось ніби вирізав із суцільного шматка темно-сірого сланцю. Кожен кущик наїжився чорною щіткою густого галуззя, де то тут, то там жовтіли ще поодинокі листочки. Коли вони з Косером в’їхали до Кюр-Гарді і заглушили двигун, тиша аж вдарила у вуха; чулися тільки крики граків, що кружляли високо в небі над селом.
— І чого вони так розкричалися, ті чортові птахи, — буркнув Косер. — Маєте мапу? Давайте-но її сюди… — І він, не гаючи часу, взявся до діла.
Вони ходили селом дві години, розглядаючи всі ті приречені на знищення анахронізми та вишукуючи недоліки, яким мали намір покласти край раз і назавжди. Непіддатливий та відсталий селянин поговорив з ними про погоду; старий бідняк, на якого марно витрачається стільки коштів, човгав кудись подвір’ям шпиталю з чайником в руках, а підстаркувата пані-рантьє, під ногами у якої сиділа на землі старезна на вигляд, уся якась брезкла собака, жваво балакала з листоношею. Марк почувався так, наче раптом вийшов у відпустку, адже досі ходив отак англійським селом тільки на канікулах. Назагал йому тут подобалося. Він хоч і краєм ока, та все ж помітив, що у того відсталого селянина обличчя було інтелігентніше, ніж у Косера, а голос і поготів звучав значно приємніше. Старенька рантьє скидалася на тітоньку Джилі — коли ж то він востаннє про неї згадував? Боже, як швидко спливають роки… Симпатія до таких-от людей аж ніяк не була для нього чимось зовсім не зрозумілим. Втім, усе це жодним, бодай найменшим чином не відображалося на його наукових поглядах. Навіть якби Марк не працював у коледжі і був геть позбавлений честолюбства, то й тоді нічого не змінилося б. Здобута освіта вплинула на нього у достоту дивний спосіб: те, про що він читав і писав, здавалося йому набагато реальнішим за те, що він бачив на власні очі. Живий хлібороб — орач чи наймит на фермі — був усього лишень тінню статистичних даних про сільськогосподарських працівників. Сам того не зауважуючи, Марк у своїх статтях всіляко уникав такого слова, як «люди», а натомість писав про «професійні групи», «елементи», «класи» та «населення»; на свій особливий штаб він твердо, як будь-який містик, вірив у вищу реальність невидимого.
Утім хай там як, а Кюр-Гарді припало Маркові до серця, і коли десь біля першої пополудні він таки намовив Косера заглянути в шинок «Під двома дзвонами», то навіть поділився цією думкою зі своїм супутником. У Белбері вони прихопили кілька бутербродів, але Маркові раптом закортіло випити пива. В шинку панувала напівтемрява — маленькі вікна багато світла не пропускали — і приємне тепло. Двоє селян (ясна річ, непіддатливих і відсталих) сиділи над череп’яними кухлями і жували товсті шматки хліба з сиром, а третій стояв, спершись об шинквас, і розмовляв із господарем.
— Мені пива не треба, дякую, — сказав Косер. — Не варто тут засиджуватися. То що ви казали?
— Я казав, що гарного сонячного ранку навіть в такій-от нужденній місцині можна знайти щось привабливе.
— Так, ранок справді гарний. Трохи сонця ніколи не зашкодить, та й для здоров’я корисно.
— Я, власне, думав про це місце…
— Ось це? — роззирнувся навколо Косер. — Мені взагалі-то здавалося, що таких речей слід позбуватися насамперед. Ні тобі освітлення нормального, ні вентиляції. Я сам за алкоголем не пропадаю — читали Міллерову доповідь? — але якщо вже людям потрібні якісь стимулятори, то при чому тут антисанітарія?