— Отже, — надсаджувався він, — Стадок залишається в Белбері?!
— Еге ж! — горлав у відповідь Фіверстоун. — Він переказав це через одного з керівників інституту і просив, щоб я поставив коледж до відома!
— А коли він напише заяву?
— Хтозна, йому таке й не в голові! Молодість, що вдієш… Зрештою, нам теж поспішати нікуди.
— Краще підготуємося?
— Власне. Доки нема папірця, на раді це питання можна й не піднімати. А тим часом ми підберемо йому наступника.
— Звісно, це ж найважливіше. А то вони самі не знають, чого хочуть… від них узагалі чого завгодно можна чекати.
— Точно. Єдиний спосіб дати собі з ними раду — одразу після оголошення про вакансію витягнути свого кандидата, як кролика з капелюха.
— От цим ми й займемося.
— Послухайте, а обов’язково брати саме соціолога?
— Та ні, ця посада не пов’язана з якимсь певним напрямком… А що? Вже щось надумали?
— Ну, нам уже давно бракує політолога…
— Нічого дивного, вони ж політологію і за науку не мають. Послухайте, Фіверстоуне, а може підсобимо трохи тій новій науці?
— Якій новій науці?
— Прагматометрії.
— Гм… цікаво, що ви про неї згадали, бо мені тут саме спав на думку один політолог, який до того ж дуже цікавиться прагматометрією. Ми могли б охрестити цей напрямок соціальною прагматометрією… чи якось так.
— Кого саме ви маєте на думці?
— Лерда з Лестерського коледжу в Кембриджі.
Хоч Кері зроду не чув про жодного Лерда, він ледь не підсвідомо нахмурив чоло, буцім намагаючись щось пригадати, і мовив:
— А, так-так, Лерд…
— Ну, ви мали б пам’ятати, — сказав Фіверстоун. — На останньому курсі в нього були проблеми зі здоров’ям, тому оцінки він отримав не дуже… але система підсумкових екзаменів у Кембриджі зараз зійшла на пси, тож на це ніхто вже й не зважає. Всім і так відомо, що Лорд був одним із найкращих. Потім він керував «Сфінксами», видавав чоловічий журнал… Ну, пригадали? Девід Лерд.
— Авжеж, Девід Лерд. Але, знаєте, Фіверстоуне…
— Так?
— Те, що у нього були невисокі оцінки, — все ж не дуже добре. Звісно, для мене, як і для вас, це особливого значення не має, але… недавно ми, мабуть, припустилися кількох помилок. — На цих словах Кері несамохіть зиркнув туди, де сидів Пелгем — товстолиций чолов’яга з крихітним ротом. Так, Пелгем був розважливий та поступливий, але навіть Кері не міг пригадати, коли той сказав чи написав щось путнє.
— Та знаю, — погодився Фіверстоун, — але навіть найгірших наших кандидатів і порівнювати годі з тими сірими нудьгарами, яких нам підсовує рада, коли дати їй волю.
Можливо, то діяв на нерви нестерпний шум з-за вікон, але на мить Кері засумнівався, чи такими вже «сірими нудьгарами» були всі ті «чужаки». Недавно йому трапилося обідати в Нортумберленді; виявилося, що того ж вечора туди нагодився і Телфорд. Кері не вірив ні своїм очам, ні вухам: невже оцей жвавий та дотепний чоловік, якого, здається, добре знають і охоче слухають в Нортумберленді геть усі, і є той «сірий» Телфорд, який у Бректоні ніколи й зайвого слова не зронить? А раптом маломовність усіх цих «чужаків», їхні скупі відповіді та невиразні обличчя, що їх він чув і бачив щоразу, коли пробував перекинутися з ними слівцем у звичній для себе довірливо-поблажливій манері, означають тільки те, що їм із ним нецікаво? Може, він сам — зануда? Та це фантастичне припущення лишень тихцем прошмигнуло задвірками його свідомості, а тоді зникло назавжди, й сліду по собі не зоставивши. Набагато зручніше було повернутися до вже віддавна звичної думки: ясна річ, усі ті запеклі традиціоналісти і книжкові хробаки просто ним гордують…