— Наступного тижня я буду в Кембриджі, — знову закричав Фіверстоун просто у вухо проректорові. — Даю там обід. Можливо, буде прем’єр, і точно мають прийти один чи двоє відомих газетярів і Тоні Д’ю. Що? Та знаєте ви Тоні, такий темний, невисокий, в банку працює. Лерд також буде. Він, здається, далекий родич прем’єра. Не маєте бажання приєднатися? Девід, знаєте, дуже хоче з вами познайомитися. Він багато про вас чув від одного вашого студента, не пригадую його імені…
— Не певен, що мені вдасться вирватися, ще ж навіть не відомо, коли ховатимуть старого Біла, а я обов’язково мушу бути на похороні. До речі, як там розслідування? В новинах о шостій нічого не було?
— Не знаю. До речі, через це маємо ще одне питання до вирішення, адже тепер, коли старий врізав дуба, у нас є вже дві вакансії.
— Нічого не чую! — загорлав Кері. — Що за пекельний шум! Так і оглухнути можна!
— Гей, пане проректоре! — крикнув йому, перехилившись через лордове крісло, Тед Рейнор. — Що це там витворяють ваші друзяки, хай їм грець?!
— Хіба не можна працювати мовчки? — докинув хтось іще.
— Та яка це робота!
Обурення наростало.
— Послухайте! — вигукнув раптом Ґлосоп. — Чуєте цей тупіт? Вони що, у регбі вирішили зіграти?
— Дедалі гірше і гірше… — сказав Рейнор, а ще за мить чи не всі присутні зірвалися на ноги.
— Що то було?! — схвильовано запитав хтось.
— Там когось убивають! — крикнув Ґлосоп. — Так кричать хіба перед смертю.
— Куди ви? — запитав Кері.
— Піду подивлюся, що там відбувається, — відповів Ґлосоп і додав: — Кері, зберіть усіх слуг… і нехай хтось викличе поліцію.
— Я б на вашому місці не виходив, — озвався Фіверстоун, який зі свого крісла не підводився і саме доливав собі вина. — В мене таке враження, що поліція вже там.
— Про що це ви?
— А ви послухайте!
— Господи… я думав, це те пекельне свердло… ви що, справді гадаєте, що це кулемет?!
— Дивіться! Обережно! — закричали раптом усі в один голос, бо тієї миті задзеленчало розбите скло, а на підлогу посипалися осколки шибки і шматки штукатурки. Кілька бректонців притьмом кинулися до вікон і опустили жалюзі, а тоді застигли на місці, приголомшено витріщившись одне на одного; всім ніби заціпило, і тільки з грудей чи не в кожного виривався важкий віддих. У Ґлосопа на чолі кривавив поріз, а на підлозі валялися уламки того знаменитого східного вікна, на якому Генрієта Марія вирізала колись діамантом своє ім’я.
V. Гнучкість
1
Наступного ранку Марк поїхав до Белбері потягом. Він пообіцяв дружині з’ясувати, скільки зароблятиме й де житиме, і ця обіцянка трохи його гнітила, та загалом настрій у нього був дуже непоганий. Повернення до Белбері — він отак просто увійшов, повісив капелюха і замовив собі випивку — сподобалося йому набагато більше, ніж перший приїзд сюди. Його знав слуга, який подав склянку; йому приязно кивнув Філострато. Що ж… жінки вічно морочать собі голову різними дурницями, але оце і є справжнє життя! Випивши, Марк піднявся на четвертий поверх до Косерового кабінету Там він пробув не більше п’яти хвилин, але цього цілком вистачило, щоб настрій у нього змінився на геть протилежний.
Стіл із Косером були всередині. Коли Марк увійшов, вони тільки зміряли його не вельми доброзичливим поглядом; так дивляться на незнайому людину, що ні сіло ні впало відриває вас раптом від дуже важливої справи. Жоден не обмовився ані півсловом.
— Е-с… доброго ранку, — трохи незграбно привітався Марк.
— Чого вам, пане Стадок? — запитав Стіл, не підводячи очей, бо саме писав щось на берегах великого аркуша паперу, який лежав перед ним на столі..
— Я до Косера, — сказав Марк. — Послухайте, Косере, в останньому розділі того звіту…
— Якого ще звіту? — перебив його Стіл.
Косер криво посміхнувся кутиком рота і сказав:
— Та от я вчора не мав ніяких нагальних справ, то й надумав собі скласти звітик про те сільце, Кюр-Гарді, а пан Стадок мені допомагав.
— Гаразд, зараз це не має значення, — відрізав Стіл. — Поговорите з Косером іншим разом, пане Стадок. Зараз ми зайняті.
— Послухайте, — мовив Марк, — думаю, нам треба з усім цим розібратися. Отже, той звіт був просто Косеровою забаганкою? Шкода, я не знав, а то не витрачав би на нього вісім годин робочого часу. І взагалі, кому я тут підпорядковуюсь?