Стіл, бавлячись олівцем, дивився на Косера.
— Я спитав, кому я підпорядковуюсь, пане Стіл, — повторив Марк.
— У мене на такі дурниці немає часу, — відрубав Стіл. — Не знаю, може, вам і нічого робити, зате в мене роботи вистачає. А кому ви там підпорядковуєтесь, мене цікавить мало.
Марк збирався було повернутися до Косера, але раптом відчув таку відразу до гладкого, всипаного ластовинням обличчя і порожніх очей того чолов’яги, що просто розвернувся і вийшов із кабінету, хлопнувши за собою дверима, а тоді вирушив прямо до заступника директора.
Біля дверей Візерового кабінету він на мить завагався, бо зсередини чулися голоси, проте був надто сердитий, щоб на це зважати, тож постукав і увійшов, навіть не діждавшись відповіді.
— О, любий хлопче, — привітав Марка Візер, дивлячись кудись повз нього, — вельми радий бачити…
Марк тільки тепер зауважив, що в кабінеті, крім них двох, знаходиться ще хтось третій. То був чоловік на ім’я Стоун, з яким він уже зустрічався під час обіду ще першого дня. Стоун стояв просто перед Візеровим столом і вертів в руках клаптик промокального паперу, то скручуючи його в трубочку, то розкручуючи. Рот у нього був відкритий, а очі невідривно стежили за кожним рухом заступника директора.
— Справді, дуже, дуже радий вас бачити, — повторив Візер. — Тим більше, що ви перервали цю… е-е… вельми неприємну розмову. Я саме говорив бідному панові Стоуну, що всім серцем прагну, аби наш інститут працював згуртовано як єдина родина, де панує мир і злагода… так, пане Стоун, щонайміцніша єдність волі та мети, щонайщиріша взаємна довіра — ось чого я очікую від своїх колег. Але ви, пане… е-е… Стадок, могли б мені абсолютно слушно нагадати, що навіть у сім’ї трапляються час від часу непорозуміння та прикрощі… бачите, любий хлопче, я зараз не зовсім вільний… не йдіть, пане Стоун, я ще багато чого маю вам сказати.
— Може, мені краще зайти пізніше? — спитав Марк.
— Ну, за обставин, що склалися… я, власне кажучи, зважаю на ваші почуття, пане Стоун… Взагалі-то, пане Стадок, для того, щоб зі мною побачитися, треба зазвичай попередньо записуватися в моєму секретаріаті. Сподіваюся, ви розумієте, що я далекий від того, аби наполягати на неухильному дотриманні всіляких формальностей, і завжди радий вас бачити, коли б ви не нагодилися… властиво, я дбаю лишень про те, щоб ви не марнували свого часу…
— Дякую, сер, — сказав Марк. — То я піду й запишуся у вашого секретаря.
Секретаріат знаходився по сусідству. Самого секретаря, правда, не було на місці, але під стіною за довгим столом сиділо кілька клерків, і в одного з них Марк і записався на десяту ранку наступного дня — раніше все було зайнято. Вийшов і відразу ж зіткнувся з Феєю Гардкасл.
— Здоров, Стадоку, — привіталася вона. — Чого це ти ошиваєшся під дверима в начальства? Так не годиться.
— Або я з’ясую все раз і назавжди, або повернуся до свого коледжу, — рішуче відповів Марк.
Фея окинула його загадковим поглядом — здавалося, все це приносить їй неабияку втіху, — а тоді раптом владним жестом узяла під руку.
— Послухай-но сюди, синку, — заговорила вона, — ти це покинь, чуєш? Інакше добра не буде. Ходімо, треба поговорити.
— Тут абсолютно немає про що говорити, панно Гардкасл, — сказав Марк. — Усе ясно, як Божий день. Або я отримаю тут справжню, нормальну роботу, або повернуся до Бректону. Властиво, мені вже навіть якось усе одно.
Фея не відповіла; натомість вона просто силоміць потягнула Марка за собою по коридору, а що він не був готовий опиратися, то мусив іти за нею. Тримала його і міцно, і водночас ніби натякаючи на якусь потаємну близькість: десь так поліціянт міг би вести за собою в’язня, дама — коханця, а нянька — дитину. Маркові залишалося тільки йти за нею; почувався він при цьому останнім дурнем.
Панна Гардкасл завела його до свого кабінету на третьому поверсі. У просторому передпокої аж роїлося від дівчат із жіночої допоміжної поліції. Певна річ, чоловіків в інститутській поліції служило значно більше, та в приміщенні їх можна було зустріти не часто; зате дівчата сновигали повсюди, де б не з’явилася панна Гардкасл. На відміну від своєї начальниці вони, за словами Фіверстоуна, були «жіночні до ідіотизму» — всі як одна маленькі, тендітні, навіть на вигляд не надто серйозні та схильні знай собі похихотіти. Панна Гардкасл ставилася до них із суто чоловічою грубуватою поблажливістю. «Долі, два коктейлі!» — гаркнула вона, ввійшовши до передпокою. У себе в кабінеті Фея посадила Марка у крісло, проте сама не сіла, а залишилася стояти, обернувшись спиною до каміна і широко розставивши ноги. Долі принесла напої і безшелесно зникла, причинивши за собою двері. Марк іще по дорозі буркотливо розповів Феї про свої проблеми.