— Плюнь ти на все це, Стадоку, — сказала вона тепер, — і не діставай старого. Я вже тобі говорила, що на таку-от комашину метушню можна не зважати, доки він на твоєму боці — а зараз так воно і є. Та якщо ти йому набридатимеш, то хто знає, чим усе це закінчиться.
— Я неодмінно скористався б вашою порадою, панно Гардкасл, — мовив Марк, — якби хотів будь-що залишитися в інституті. А власне цього я вже й не дуже хочу, мені тут не надто подобається. Я майже вирішив повернутися до свого коледжу. От тільки подумав собі, що треба спочатку поговорити з паном Візером і остаточно все з’ясувати.
— А власне цього Візер просто терпіти не може, — відповіла Фея. — У нього тут свої порядки. І, скажу тобі, він знає, що робить. Все працює, синку, ти навіть уявити собі не можеш, як добре тут усе працює… А стосовно того, щоб піти… ти часом не віриш у прикмети? Я вірю. Так от, іти з HIKE — погана прикмета, повір мені. І не мороч собі голову через усіх тих Стілів та Косерів. Можеш вважати це таким собі випробуванням. Якщо пройдеш його успішно, то далеко їх переплюнеш, так і знай. А зараз сиди і диш, чекай свого часу Коли ми по-справжньому візьмемося до діла, від них тут уже й духу не зостанеться.
— Те саме Косер говорив мені і про Стіла, — невесело посміхнувся Марк, — і подивіться, що з того вийшло.
— Знаєш, Стадоку, — сказала Фея, — твоє щастя, що ти припав мені до вподоби. Інакше на твої останні слова я могла б і образитися.
— Я не хотів нікого образити, — вибачився Марк. — Але, чорт забирай, подивіться на це з мого погляду!
— Отакої, синку, — похитала головою Фея, — тобі поки що відомо надто мало, щоб за твій погляд можна було дати хоча б ламаного шеляга. Ти ще не зовсім собі уявляєш, куди потрапив. Тобі, властиво, пропонується щось набагато більше за посаду чи кабінет. Вибір дуже простий: або ти з нами, або проти нас. І повір, я таки знаю, де буде ліпше.
— Я все це розумію, — кивнув Марк. — Але краще вже що завгодно, ніж на словах отримати роботу, а насправді не мати чого робити. Дайте мені нормальну посаду у соціологічному відділі, і я…
— Бридня! Від цього відділу скоро і сліду не залишиться; його створили на самому початку з суто пропагандистських міркувань, але тепер він нам уже ні до чого.
— Але де хоч якісь гарантії, що місце Стіла з Косером займу я?
— А ти його й не займеш. Їхнє місце взагалі ніхто не займатиме. Жоден такий відділ для справжньої роботи зовсім не придатний. Тією соціологією, яка нам потрібна, займатимуться мої люди — поліція.
— Тоді до чого тут я?
— Повір мені, знайдеться робота і для тебе, — сказала Фея, відставляючи порожню склянку і виймаючи сигару. — Якщо хочеш, я просто зараз трохи розповім тобі про роботу, задля якої тебе сюди й запросили.
— І що ж це за робота?
— Алькасан, — процідила крізь зуби панна Гардкасл. Вона закурила, а тоді, зверхньо зиркнувши на Марка, додала: — Ти ж чув про такого, хіба ні?
— Той фізик-радіолог, якого недавно стратили? — розгублено пробурмотів Марк.
Фея кивнула.
— Так от, в очах загалу його треба виправдати, обілити, — продовжувала вона. — Поступово, ясна річ. У мене в досьє — купа різних матеріалів. Почнеш з маленької, спокійної такої статейки і спочатку, звісно, аж ніяк не ставитимеш під питання Алькасанову провину, тільки легенько, між іншим, натякнеш, що він же раніше належав до тамтешнього маріонеткового уряду, на взірець квіслінґівського, а тому згодом до нього поставилися дещо упереджено. Скажеш, словом, що нітрохи не сумніваєшся у справедливості вироку, просто тебе непокоїть те, що навіть якби він був невинний, то це все одно майже нічого не змінило б. Потім, через кілька днів, опублікуєш уже зовсім іншу статтю — такі собі популярні, написані доступною мовою роздуми про те, наскільки вагомим є внесок Алькасана у розвиток науки. Щоб назбирати фактів, потрібних для такого матеріальчику, тобі вистачить і півдня. Далі газета, де з’явиться та перша замітка, отримає листа від обурених читачів, які вважають, що вченого було засуджено несправедливо. На той час…
— Заждіть-но, а навіщо все це?
— Сказано тобі, Стадоку: Алькасана треба реабілітувати, повністю обілити. Він у нас стане мучеником, а його смерть перетвориться на непоправну втрату для цілого людства.
— Але навіщо?
— Знову ти за своє! Спочатку нарікаєш, що тобі, бідненькому, нічого робити, а коли отримуєш роботу, то вимагаєш, щоб тобі відразу все піднесли на тарілочці. Ні, синку, так не піде, тут так не буває. Сказано тобі робити — роби. Буде з тебе якесь пуття — сам у всьому розберешся. Але спочатку мусиш взятися до праці. Ти, видно, ще не зовсім розумієш, куди потрапив. Так от, синку, ми — армія.