— Мені все ж хотілося б знати, скільки я отримуватиму, — стояв на своєму Марк.
— Бачте, тут ви торкаєтесь теми, яка… е-е… не входить до моєї компетенції… Наскільки мені відомо, співробітники вашого рівня зазвичай отримують півтори тисячі в рік, але ми підходимо до всіх цих розрахунків дуже ліберально. От побачите, такі питання в нас тут вирішуються надзвичайно просто, самі по собі…
— Але коли мені про це скажуть, сер? До кого я маю звернутися?
— Ви тільки не подумайте, пане Стадок, що півтори тисячі — це межа! Думаю, всі погодяться, що…
— Півтори тисячі мене цілком влаштовує, — сказав Марк. — Не в тому річ. Просто я… я… — тут він затнувся, та Візер посміхався дедалі ширше, ніби його підбадьорюючи, і йому врешті-решт вдалося витиснути з себе: — Я маю надію, що зі мною підпишуть контракт. — І він сам здивувався власному нахабству.
— Ну… — протягнув Візер, втупивши погляд у стелю і знизивши голос майже до шепоту, так, наче й сам неабияк збентежився. — У нас усе це відбувається не зовсім так… та, безперечно, ми могли б…
— І, нарешті, головне, — сказав Марк, відчуваючи, що червоніє. — В якому статусі я тут працюватиму? Моїм начальником буде пан Стіл?
Візер висунув якусь шухляду і мовив:
— Я маю тут один формуляр… його, здається, ніколи ще й не використовували, але склали власне для таких випадків. Перегляньте якось на дозвіллі, і якщо вас усе влаштує, ми зможемо підписати угоду в будь-який момент.
— Але як щодо пана Стіла?
Цієї миті до кабінету ввійшов хтось із працівників секретаріату і поклав на стіл заступникові директора кілька листів.
— О, пошта — нарешті! — ледь не проспівав Візер. — Гадаю, пане Стадок, вас унизу теж чекають листи — ви ж одружені, чи не так? — На цих словах його обличчя розпромінила поблажлива, суто батьківська посмішка.
— Мені дуже прикро, що я вас затримую, сер, — сказав Марк, — але я все ж хотів би в усьому розібратися. Мені навряд чи є рація читати цей формуляр, доки ми не владнаємо проблему з паном Стілом. Боюсь, я змушений категорично відмовитися працювати під його керівництвом.
— Це дуже цікаве питання, і ми неодмінно ще до нього повернемось… побалакаємо якось, знаєте, по-дружньому, у неформальній обстановці… — відповів Візер. — А зараз, пане Стадок, я дозволю собі вважати ваше рішення… е-е… не зовсім остаточним. Якщо ви будете такі ласкаві зазирнути до мене завтра… — І він заходився надзвичайно уважно читати листа, якого допіру витягнув з конверта, а Марк, зрозумівши, що ледве чи доб’ється чогось більшого, вийшов із кабінету. Що ж… виглядає, наче в інституті й справді в ньому зацікавлені, ба навіть готові дорого заплатити за те, щоб він сюди перебрався. Гаразд уже, зі Стілом розберемося пізніше, а поки що можна добре вивчити формуляр угоди…
Він зійшов униз і з’ясував, що його справді чекає лист:
Еджстоу, Бректонський коледж
20 жовтня 19.. р.
Любий Марку,
Всі ми засмутилися, коли Дік повідомив, що ви йдете з нашого коледжу, але, звісно, добре розуміємо, що ви прийняли правильне рішення — адже йдеться про вашу кар'єру. Зрештою, HIKE невдовзі переїде сюди, тож ми, сподіваюсь, будемо бачитися майже так само часто, як і раніше. Якщо ви ще не надіслали N. О. заяву про звільнення, то я на вашому місці не квапився би. Було б добре, якби ви передали її на початку наступного семестру; тоді це питання буде винесене на лютневе засідання ради, і ми матимемо вдосталь часу, щоб підібрати вам гідного наступника. До речі, у вас є якісь думки з цього приводу? Днями я говорив із Діком і Джеймсом про Девіда Лерда (Джеймс про нього ніколи й не чув, уявляєте?). Вам, безперечно, відомі його праці; чи не могли б ви накидати мені рядок-другий про ваші від них враження і про те, якої ви загалом думки про Лерда? Я, можливо, побачуся з ним наступного тижня, коли буду в Кембриджі: маю пообідати там із прем'єр-міністром та ще двома чи трьома особами і, мабуть, попрошу Діка, щоб запросив і Лерда. Кілька днів тому ввечері в нас тут зчинилася страшенна катавасія; робітники, які працюють на будівництві, зчепилися з місцевими, а інститутські поліціянти — вони, знаєте, якісь надто нервові — почали стріляти з кулемета у повітря, щоб їх утихомирити, розбили у нас вікно Генрієти Марії і вивалили кілька каменів зі стіни у вітальні. Ґлосоп зовсім утратив голову і вже зібрався було йти їх розбороняти, але мені якось вдалося його заспокоїти. Це все, ясна річ, суто між нами, бо тут багато хто тільки й чекає чогось такого, щоб здійняти ґвалт — навіщо ми, мовляв, продали ліс. Гаразд, на цьому закінчую — поспішаю, треба ще розпорядитися стосовно похорону «Віхоли».