— А як сталося, що він змінив своє прізвище?
— В Індії у нього була сестра, пані Фішер-Кінґ, яка недавно померла, залишивши йому чималий спадок, але отримати той спадок він міг тільки за умови, що перейде на її прізвище. То була по-своєму дивовижна жінка; вона товаришувала з тамтешнім великим християнським містиком, якого звали Сура — можливо, ви про нього чули. Властиво, в цьому й уся суть. Той містик мав підстави вважати — або думав, ніби має такі підстави, — що над людством нависла якась жахлива загроза, а перед самим кінцем переконався, що найстрашніше має відбутися саме тут у нас, в Англії. І тоді його не стало.
— Він помер? — спитала Джейн.
— Невідомо, — відповів Деністон. — Дехто вважає, що він живий, дехто — що ні. Так чи так, Сура зник без сліду, а пані Фішер-Кінґ переповіла все, що знала, своєму братові, якого ми маємо за свого керівника. Власне через це вона й залишила йому той спадок. Він мав згуртувати навколо себе відданих людей, які пильно стежили б за розвитком ситуації і, пересвідчившись, що небезпека насувається, завдали б удару у відповідь.
— Не зовсім так, Артуре, — поправила чоловіка Каміла. — Вона сказала, що ті люди самі зберуться під його орудою.
— Ну, навряд чи це зараз має для нас аж таке велике значення…
— Гаразд уже. І власне тут на сцені з’являєтесь ви, пані Стадок.
Джейн мовчки чекала.
— Сура сказав, — вів далі Деністон, — що у вирішальний момент ми знайдемо, як він висловився, провидця.
— Не ми знайдемо провидця, Артуре, — знову втрутилася Каміла. — Провидець просто з’явиться, а от до кого він пристане — до нас чи до них, — ще зовсім не ясно.
— Ну от, — мовив Деністон, — і тепер усе виглядає так, наче той провидець — ви, пані Стадок.
— Та дайте спокій, — посміхнулася Джейн. — Не можу сказати, щоб я була від цієї думки в захваті…
— Ще б пак, — погодився з нею Деністон. — Вам судилася нелегка доля. — У цих словах прозвучало співчуття — саме стільки, скільки треба, і ні на йоту більше.
Каміла повернулася до Джейн і сказала:
— Ґрейс — тобто панна Айронвуд, — каже, ви… е-е… не зовсім повірили у те, що ви — провидець. У вас і далі є сумніви щодо цього?
— Це все так дивно і… неприємно, — поморщилася Джейн. Деністони справді дуже їй подобалися, але звичний уже внутрішній голос скрадливо нашіптував: «Будь обережна, не дай себе нікуди втягнули… Нічого не обіцяй… Треба жити своїм власним життям». І все ж щось спонукало її чесно зізнатися: — Взагалі-то відтоді я бачила ще один сон… і він виявився правдивим. Мені наснилося вбивство… вбивство пана Гінджеста.
— От бачите! — вигукнула Каміла. — Ох, пані Стадок, ви просто мусите, мусите до нас приєднатися! Це ж означає, що ми на правильному шляху! Хіба ви не бачите? Ми весь час, від самого початку сушили собі голову над тим, де ж усе це розпочнеться, і ось тепер ваш сон дає нам ключ до розгадки, адже Гінджеста вбили за кілька миль від Еджстоу. Отже, хай там що має статися, ми так чи інакше в самій гущі подій… Але без вашої допомоги ми й кроку не зможемо ступити. Ви — наші очі. Мабуть, усе це було задумано задовго до того, як ми з’явилися на світ. Ні, ви просто мусите бути з нами, ви ж не допустите, щоб саме зараз усе пішло шкереберть…
— Зачекай, Каміло, зачекай, не треба, — мовив Деністон. — Пендраґону… себто нашому керівникові, це навряд чи сподобалось би. Пані Стадок має долучитися до нас із власної доброї волі.
— Але послухайте, — втрутилася Джейн, — я ж узагалі нічого про все це не знаю. Не можу ж я стати на чийсь бік, уявлення не маючи, про що йдеться.
— Невже ви не розумієте, що вам не вдасться й далі залишатися осторонь? — гаряче запитала Каміла. — Якщо ви не віддастеся нам, то потрапите в руки до ворогів.
Остання фраза вийшла в неї не надто вдалою, бо Джейн, почувши оте «віддастеся нам», мимоволі вся напружилася. Якби вона почула такі слова від когось іншого, когось, хто подобався б їй менше за Камілу, то взагалі стала б глухою до будь-яких подальших умовлянь та прохань. Деністон поклав руку на плече дружині і сказав:
— Люба, подивись на все це очима пані Стадок. Ти забуваєш, що їй майже нічого про нас не відомо. В тому-то й найбільша складність: доки вона до нас не приєднається, ми не можемо розповісти більше. Фактично, ми пропонуємо їй кота в мішку, — посміхнувся він, а тоді повернувся до Джейн і вже цілком серйозно додав: — Знаєте, це схоже на те, як люди одружуються, чи вирішують податися в матроси, чи йдуть у монастир, чи, врешті-решт, просто куштують якусь нову страву… Ніколи не знаєш, що тебе чекає, аж доки не спробуєш. — Ледве чи він усвідомлював — а втім, хтозна, — на який опір наштовхувалися і які складні почуття викликали в душі у Джейн всі ці приклади, та й сама вона не зовсім здавала собі в цьому справи, а просто відказала тоном трохи холоднішим, аніж досі: