— Значить, так, — сказала трохи згодом Джейн, — до вас — ким би ви не були — я поки що не приєднаюся. Але обіцяю повідомити, якщо мені знову щось таке насниться.
— Чудово, — зрадів Деністон. — Як на мене, то на щось більше нам годі було й розраховувати. Я прекрасно все розумію. Можна попросити вас про ще одну невелику послугу?
— Яку саме?
— Будь ласка, не розповідайте нікому про цю нашу розмову.
— О, так, звісно.
Згодом, коли вони вже повернулися до машини і їхали назад до Еджстоу, Деністон сказав:
— Маю надію, пані Стадок, ті сни непокоїтимуть вас тепер не так сильно. Ні, зрозумійте мене правильно: я не сподіваюсь, що вони припиняться, та й, зрештою, не думаю, що так станеться. Просто тепер ви знаєте, що з вами все гаразд, а те, що ви бачите, — то реальні події, ясна річ, іноді не надто приємні, але принаймні не страшніші за добру половину всього, про що пишуть у газетах. Тож тепер вам має полегшати. Спробуйте думати про ті сни не як про сни, а як про новини… чи щось таке.
VI. Туман
1
Повільно спливла ніч, а за нею і половина наступного дня, коли Марк вирішив знову навідатися до заступника директора. Спав він мало, думав багато й постановив урешті-решт трохи погамувати свої амбіції і постаратися таки отримати роботу в інституті, погодившись на ті умови, які йому запропонують.
— Я приніс той формуляр, сер… — почав було він, але Візер зненацька перебив його:
— Який ще формуляр?
Не минуло й хвилини, як Марк переконався, що настрій у Візера сьогодні зовсім інакший, аніж під час їхньої останньої розмови. Неуважність, щоправда, нікуди не поділася, зате від звичної ввічливості не зосталося й сліду. Візер дивився на Марка ніби крізь марево сну, здалека… так, мовби їх розділяла бозна-яка відстань, проте в його погляді час від часу прозирала на позір не надто й примітна неприязнь, яка, втім, могла будь-якої миті вилитися у відверту ворожість. Він посміхався, але було в тій посмішці щось таке, від чого поза спиною пробігав холодок, от наче той посміх міг неждано-негадано обернутися злою гримасою, а чи навіть хижим вищиром. Марк почувався перед ним так, як, мабуть, почувається в лапах у кота безпорадна миша. У Бректоні навіть опоненти зазвичай не дозволяли собі сумніватися у професійних якостях «прогресистів»; тут, одначе, все було інакше. Візер почав із того, що нагадав: Марк ясно дав зрозуміти, що відмовляється від посади, тож тепер про повернення до попередніх умов не може бути й мови. А далі старий заходився розпливчасто і з дедалі тривожнішим — принаймні так здавалося Маркові — підтекстом просторікувати про якісь труднощі та тертя, про нерозважливі кроки, про небезпеку нажити собі ворогів, про те, що не можна пропонувати посаду в інституті тому, хто примудрився у перший же тиждень пересваритися тут чи не з усіма… він навіть натякнув на розмову з «колишніми колегами з Бректону», які, мовляв, цілком підтвердили його на той час іще тільки припущення, тож тепер у нього взагалі з’явилися сумніви стосовно того, чи придатний Марк для серйозної наукової роботи. Словом, тільки вимотавши з Марка всю душу, Візер кинув йому, ніби кістку собаці, таку пропозицію: його, нехай уже, візьмуть на випробувальний термін; платитимуть шістсот фунтів на рік — звісно, якщо це рішення затвердить вчена рада. І Марк погодився. Щобільше, він навіть спробував з’ясувати, під чиїм керівництвом працюватиме і чи потрібно йому перебиратися до Белбері.
— Здається, пане Стадок, ми вже говорили з вами про те, що одним із основних принципів, на яких базується діяльність нашого інституту, є гнучкість, — відповів Візер. — Якщо ви не готові ставитися до своєї роботи тут не як до звичайної праці, а як до… е-е… покликання, то я не радив би вам до нас переходити. Священних корів у нас немає, на критику може наразитися кожен, і навряд чи я зумів би переконати вчену раду створити спеціально для вас якусь таку, знаєте, шаблонну посаду, де ви мали б чітко визначені обов’язки та ще й могли б вільно розпоряджатися своїм часом. Зачекайте, зачекайте, пане Стадок, дайте мені закінчити. Отже, як я вже зазначав раніше, всі ми тут — одна велика родина, а часом навіть діємо надзвичайно згуртовано, як одна, так би мовити, особа. Відтак, як ви самі бачите, у нас не може бути й мови — хоч ви, на превеликий жаль, переконані, здається, у протилежному, — про те, щоб отримувати розпорядження стосовно роботи від якогось одного чітко визначеного начальника, а на всіх інших колег не звертати особливої уваги. Так, попрошу мене не перебивати… Ви, пане Стадок, маєте підходити до своїх обов’язків зовсім інакше, маєте довести всім, що можете працювати з користю для нашої спільної справи. Навряд чи ми добре порозуміємося з людиною, яка знай обстоює свої права, занедбуючи водночас обов’язки… а отримавши те чи інше завдання, дозволяє собі ремствувати, бо воно, бачте, не повністю відповідає умовам, на яких вона погодилася з нами співпрацювати… Крім того, пане Стадок, я порадив би вам — повірте, для вашого ж добра, — не пхати носа куди не просять, а вже тим більше не втручатися в діяльність інших наших співробітників. Не дозволяйте різним випадковим обставинам впливати на свою роботу, не відволікайтесь через усілякі дрібниці! Вам треба зосередитися, пане Стадок, і навчитися бути щедрим та щирим у стосунках із колегами. Якщо вам пощастить уникнути всіх щойно перелічених помилок, то, можливо, з часом ви й зумієте хоч трохи виправити те, на жаль, вельми негативне враження, яке — мусимо визнати відверто — справили чи не на кожного з нас із моменту свого приїзду сюди. Ні, пане Стадок, більше нам немає про що говорити. Я — як вам, сподіваюся, відомо, — людина доволі заклопотана, тож не можу дозволити собі постійно відволікатися на такі-от розмови. Словом, пане Стадок, мусите довести, що ви нам потрібні, і запам’ятайте все, що я вам сказав. Я роблю для вас усе, що можу. На все добре.