Слухаючи Візера, Марк утішався хіба думкою про те, що ні хвилини не терпів би таких образ, якби не був одружений. Зваливши відтак провину за пережите приниження на Джейн — хоч, звісно, ледве чи це усвідомлюючи, — він міг тепер думати про те, що відповів би Візерові, якби не мав за плечима дружини… а може, ще й відповість — якщо трапиться нагода. Такі роздуми сповнювали його якоюсь похмурою радістю, а коли він зійшов униз до чаю, то пересвідчився, що витримка й нехай навіть поверхнева впокореність уже починає приносити плоди: його підкликала до себе Фея.
— Накидав уже щось про Алькасана? — спитала вона.
— Ще ні, — відказав Марк, — я ж тільки сьогодні зранку остаточно вирішив, що залишаюся. Після обіду перегляну ваші матеріали… хоч, відверто кажучи, сам іще не зовсім розумію, що входить до моїх обов’язків.
— Гнучкість, синку, гнучкість, — посміхнулася панна Гардкасл. — Усього й так ніколи не знатимеш. Твоє завдання — робити, що кажуть… і, боронь Боже, не набридати більше старому.
2
Впродовж кількох наступних днів дедалі сильніше впадали у вічі деякі речі, котрі згодом відіграли помітну роль у нашій історії.
Туман, який оповив було й Еджстоу, і Белбері, не розвіювався, а, навпаки, ставав дедалі густішим. В Еджстоу говорилося, що він «іде від ріки», але насправді імла повисла щільною пеленою над цілою центральною Англією. Місто вкрила справжня ковдра вогкої мряки, яка повільно осідала геть на всьому; на вкритих вологою столах можна було писати, а працювати доводилося при світлі навіть серед білого дня. Затяті противники змін могли й у цьому знайти привід для втіхи: тепер вони принаймні не бачили на власні очі, що діялося на місці, де колись зеленів Бреґдонський ліс; там лише безперервно щось брязкало, гугоніло та стугоніло, а ще звідти час від часу долинали крики та гучна лайка.
Декому полегшало на душі вже від того, що туман сховав усе це від їхніх очей, бо за рікою справді відбувалося щось достоту огидне і жахливе. Інститут координованих експериментів щораз сильніше й сильніше стискав Еджстоу у своїх лещатах. Сама річка, яка ще зовсім недавно вигравала то брунатно-зеленими, то бурштиновими, то сріблястими переливами, вже не бавилася з листям очеретів і не пестила попід берегами червонувате коріння дерев, а текла важким, темним і каламутним потоком, несучи незліченні цурпалки деревини, шматки паперу, порожні бляшанки та недопалки, поміж якими траплялися часом і райдужні плями нафти чи бензину. Проте ділянки на тому березі інститутові виявилося мало — і тоді він перейшов через ріку. Спочатку HIKE викупив був усі землі впритул до лівого, тобто східного, берега, однак тепер лорд Фіверстоун і професор Фрост у ранзі повноважних представників інституту викликали до себе Базбі, і скарбник уперше почув про те, що Вайнд пустять новим руслом, а отже, ріки в Еджстоу більше не буде. Ця інформація, звісно, мала ще суворо конфіденційний характер, та інститут, очевидно, вже здобув у суспільстві достатній вплив, аби втілити цей задум у життя. Відтак з’явилася потреба уточнити межі земельних ділянок. Коли Базбі збагнув, що HIKE має намір розширити свої землі так, що вони починатимуться буквально під вікнами коледжу, у нього відвисла щелепа. Трохи оговтавшись, він, ясна річ, рішуче відмовився — і тоді йому вперше натякнули, що в такому разі спірну ділянку просто реквізують. Сьогодні коледж іще може продати її за грубі гроші, та якщо інститут раптом наразиться на якийсь опір, то землю заберуть силоміць, запропонувавши взамін суто номінальну компенсацію. Під час цієї розмови стосунки між скарбником і Фіверстоуном псувалися просто на очах. Базбі довелося скликати надзвичайне засідання ради; він постарався якомога м’якше пояснити колегам стан речей, але й сам був до глибини душі вражений тим, яка хвиля ненависті здійнялася в залі після його виступу. Марно скарбник нагадував, що ті, хто зараз обурювався найголосніше, самі ще недавно голосували за те, аби продати ліс інститутові; втім, так само марно обурювалися й члени ради. Коледж потрапив у пастку. Вузьку смужку землі на лівому березі Вайнду продали; властиво, йшлося про прибудовану до східної стіни коледжу терасу, яка нависала над самою водою. Через добу інститутські робітники перекинули через приречену річку дощані кладки і заходилися переносити на лівий берег силу-силенну всякої всячини, звалюючи все те просто під стінами коледжу, і незабаром від затишної тераси залишилися самі спогади, а зяюче вікно Генрієти Марії засипали купою якогось мотлоху; з другого боку та купа сягала майже до східного вікна каплиці.