Джейн усього цього майже не зауважувала; в ті дні вона просто, як то кажуть, нудила світом, бо зовсім не знала, як бути далі. Хтозна, може Марк покличе її до себе у Белбері? А може, плюне на той інститут і повернеться додому? З його листів, туманних і розпливчастих, зрозуміти щось було годі. Може, варто все ж поїхати до Сент-Ен та побачитися з Деністонами? Сни не зникли, але Деністон мав рацію: відколи вона стала сприймати їх як «новини» — наскільки могла, звісно, — їй стало легше; хтозна, чи інакше у неї вистачило б сил усе це витримати. Один сон, у якому, фактично, нічого й не відбувалося, повторювався знову і знову: Джейн лежить у своєму ліжку, але біля узголів’я сидить на стільці якийсь чоловік, пильно стежить за нею і час від часу щось записує у блокноті. Запише і сидить далі, спокійно й терпляче, наче лікар. Це доволі бліде обличчя й так уже було їй знайоме, а тепер вона вивчила його майже досконало: пенсне, чітко окреслені риси, маленька гостра борідка. Напевне, і він уже б її вивчив — якби тільки міг бачити — принаймні не гірше, ніж вона його, адже не просто так стільки часу сидить тут над нею… Коли сон наснився вперше, Джейн Деністонам не написала, та й наступного разу зволікала, аж доки відсилати листа було вже пізно. Десь у глибині душі вона сподівалася, що, не отримуючи від неї вісток, вони приїдуть знову. Словом, їй дуже хотілося, щоб її потішили та розрадили, але самій їхати до Сент-Ен і зустрічатися там із тим керівником… ні, це вже трохи занадто. Не можна допустити, щоб вони втягнули її у ті свої справи…
Марк тим часом працював над реабілітацією Алькасана. Досі стикатися з поліцейськими досьє йому не доводилося, тож як слід в усьому розібратися було дуже непросто, і Фея невдовзі це помітила, хоч він і намагався не подавати виду. «Треба звести тебе з капітаном, — сказала вона, — він підкаже, за які ниточки тягнути». Тож відтоді Марк став працювати пліч-о-пліч із її правою рукою — капітаном О'Гарою, симпатичним на вигляд сивим чоловіком, який розмовляв із сильним ірландським акцентом, походив із давнього роду і мав маєток у Каслмортлі. Хоч Марк і соромився в цьому зізнатися, але досьє з численними реєстрами, картотекою та безліччю підшивок із найрізноманітнішими документами так і залишилося для нього таємницею за сімома печатями. Тому матеріали переважно підбирав О'Гара, а Марк просто писав, і навіть ремствувати, що журналістика — то, мовляв, зовсім не його покликання, тепер якось не випадало. Писав він і справді дуже непогано (досі це, до речі, сприяло його науковій кар’єрі набагато більше, ніж йому хотілося визнавати), і статті та листи про Алькасана вдавалися. Їх друкували у таких газетах, куди Марк ніколи в житті не пробився би під власним іменем; лік читачів тут ішов на мільйони. Хай там як, а це було все ж приємно.
Поділився Марк із капітаном О'Гарою і своїми фінансовими проблемами. Коли в інституті платять? Бо йому трохи бракує дрібних грошей: першого ж дня у Белбері він загубив гаманця і так потім його й не знайшов. О'Гара у відповідь тільки розреготався:
— То підійдіть до економа, він вам і дасть, скільки треба.
— А потім їх вирахують із наступної платні, так?
— Чоловіче, — сказав капітан, — якщо ви вже потрапили до нашого інституту, нехай береже його Господь, то не мусите забивати собі баки такими питаннями. Ми ж маємо намір взяти під свій контроль всю фінансову систему в країні, чи не так? З грошима проблем не буде… самі їх робитимемо.
— А як же… — почав було приголомшений Марк, проте обірвав на півслові і лишень через кілька секунд додав: — Але ж якщо захочеш піти з інституту, з тебе все одно спитають…
— Про що це ви, молодий чоловіче? — здивувався О'Гара. — Звідси так просто не йдуть. Принаймні на моїй пам’яті пішов тільки старий Гінджест…