На той час слідство у справі Гінджеста встановило лише, що «вбивство було скоєне невідомим (або невідомими)». Заупокійну службу відправляли у каплиці Бректонського коледжу.
Туман стояв уже третій день. Він став таким густим, що розгледіти щось крізь нього не вдавалося нікому — від напруження тільки починали боліти і сльозитися очі, — і ніби притлумлював усі звуки; в каплиці чутно було тільки, як монотонно спадають на бруківку краплі з дерев і дахів та галасують десь за стіною інститутські робітники. Пломінці над свічками, які горіли в каплиці, непорушно здіймалися догори, освітлюючи хіба туман, що клубочився навколо якимись ніби засмальцьованими пасмами, і майже не кидали світла на саме приміщення; якби не приглушене покашлювання і човгання ніг, то годі було б і здогадатися, що в каплиці зібралося чимало люду. Кері, з голови до п’ят у чорному, бовванів у білій імлі біля входу і через те видавався якимсь неприродно великим; він занепокоєно походжав туди й сюди поміж лавками, бідкаючись, що через туман «тлінні останки» можуть привезти із запізненням, і не без прихованого задоволення усвідомлюючи, яка відповідальність лежить у нього на плечах через усі ці клопоти з похороном. Взагалі на похоронах Кері був просто незамінний: по-чоловічому стримано і мужньо зносив він біль утрати, яка вражала його у саме серце і сповнювала гіркотою, проте й на мить не дозволяв собі забути, що власне на ньому великою мірою держиться цілий коледж, тож треба просто зціпити зуби і не давати волі почуттям. Якщо на похороні були присутні люди зі сторони, то, йдучи з коледжу, вони частенько перемовлялися: «Ви бачили, проректор просто з лиця спав, але тримається, ото молодчага». Як не дивно, у такій поведінці Кері не було й краплі лицемірства. Він так звик втручатися у життя своїх колег, що без жодних докорів сумління втручався і в їхню смерть. Якби Кері мав аналітичний розум, то, либонь, рано чи пізно впіймав би себе десь на такому почутті: не може ж його впливовість, дипломатичний хист, вміння згладжувати гострі кути і смикати за потрібні ниточки зависнути у повітрі тільки через те, що хтось уже не дихає!
Заграв орган, і музика заглушила все: і кашель та шарудіння всередині, і звуки, що доносилися ззовні: незмінно роздратовані голоси робітників, скреготіння металу і навіть гучне гупання, що час від часу струшувало цілу каплицю: то під стіни надворі скидали якісь загадкові вантажі. Як і передбачав Кері, через туман машина, що мала привезти гріб із тілом покійного, затримувалася, й органіст грав уже добрих півгодини, коли біля дверей почалося пожвавлення і Гінджеста обидвох статей — переважно зодягнуті у жалобу провінційні аристократи, які трималися неприродно прямо, — стали займати відведені для них місця. Принесли ректорський жезл, з’явилися педелі та цензори, а за ними — сам ректор університету; далі увійшли, співаючи, хористи, і щойно тоді внесли гріб, який химерним острівцем живих квітів поплив крізь туман, що ніби вливався до каплиці через відчинені двері, — ще густіший, холодніший і вогкіший, ніж досі. Почалася служба.
Правив канонік Сторі. Голос його ще не зовсім утратив колишню красу, а ще своєрідна краса крилася і в тому, що він перебував ніби осторонь від усіх решта — і через свою віру, і через глухоту Канонік анітрохи не переймався тим, що виголошує молитви над тілом гордого старого атеїста, адже ні сном ні духом не підозрював про Гінджестове безвір’я і навіть не здогадувався про те, у який чудернацький переспів зливаються його слова з голосами знадвору. Ґлосоп аж здригнувся, коли один із тих голосів — у каплиці тієї миті саме стояла врочиста тиша — зненацька загорлав: «Гей, ти, придурку, забери до дідька своє лапище, бо розчавлю!», а канонік незворушно відповів: «Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре!». «От як заїду зараз по пиці!» — знов озвався голос за стіною. «Сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне», — відказав Сторі.
— Боже, яка ганьба… — прошепотів Кері скарбникові, який сидів поруч із ним. Втім, дехто з присутніх, особливо молодших, ледь стримувався від сміху і шкодував, що немає Фіверстоуна — той би вже повеселився.
З
Найприємнішою з усіх винагород, що їх отримав Марк за свій послух, виявилося, якщо можна так висловитися, право доступу до бібліотеки. Невдовзі після того злощасного ранку, коли він уперше туди поткнувся, з’ясувалося, що хоч номінально бібліотека відкрита для всіх, насправді там переважно збираються тільки обрані, «вершки» на кшталт бректонських «прогресистів». Саме у бібліотеці біля каміна відбувалися — переважно вечорами, між десятою і дванадцятою, — найважливіші розмови та приймалися найважливіші рішення. Тож коли якось увечері Фіверстоун запропонував: «Ну що, ходімо вип’ємо чогось у бібліотеці?», Марк посміхнувся й охоче погодився, не ображаючись більше на лорда за останню їхню розмову. Якщо йому й стало трохи за себе соромно, то він швидко притлумив у собі те почуття: таж не дитина вже, чесне слово…