Ось вам одна добра порада. Якщо почуєте, що хтось лає інститутську поліцію, — поясніть, що й до чого. Порівнюватиме її з Гестапо чи з ОҐПУ — що ж, ми чули ще й не таке. Заведе стару пісню про давні англійські вольності — то ви й так уже знаєте, для кого ті вольності: для обскурантистів, для таких собі сучасних пані Ґранді, для єпископів і капіталістів. А взагалі-то, краще тримайте таких балакунів на оці, бо хтозна, на що вони здатні. І перекажіть їм від мене, що HIKE — то палка в руках у демократії, тож якщо вони чимось не задоволені, нехай краще просто зійдуть з дороги.
А тим часом — не забувайте про Еджстоу.»
Можна було б припустити, що, позахоплювавшись у творчому запалі своїм літературним хистом, Марк прийде врешті-решт до тями і сповниться відразою до власної писанини, та, на жаль, усе відбувалося якраз навпаки. Що довше він працював, то більше захоплювався тим, що виходило в нього з-під пера.
Остаточно Марк заспокоївся, коли переписав обидві статті начисто. Читається гладенько й рівненько — голки не підточиш, всі крапки з комами порозставлювано — хто, скажіть мені, визнає після цього, що насправді його роботі місце хіба в кошику для сміття? Словом, що довше вчитувався Марк у свої статті, то більше вони йому подобалися. Так чи так усе це лише жарт, така собі забава — і тільки. Він бачив себе років через тридцять-сорок — поважним і заможним, можливо, й титулованим, і вже точно — відомим, коли всі ці неприємні супутні обставини, пов’язані з роботою в HIKE, давно відійдуть у минуле… от тоді він і розповідатиме молодим: «Хочете вірте, хочете ні, а попервах траплялося всяке… Якось, пригадую…». Поза тим, досі Марк друкувався тільки в наукових виданнях, які читали хіба його колеги-соціологи, тож йому трохи не паморочилося в голові від думки про те, що редактори найбільших європейських газет мало не шаленіють від нетерпіння, чекаючи хоч якихось новин про події в Еджстоу, — і щось тут таки й справді залежить тільки від нього, від його слів. Сама думка про те, яку неймовірну машину надано — нехай навіть зовсім не надовго — йому у розпорядження, викликала у нього радісний трепет. Ще буквально кільканадцять днів тому Марк тішився, що його прийняли у Бректоні до кола «прогресистів» — а хто такі в порівнянні з ось цим усім ті «прогресисти»? Ні, певна річ, справа тут не в самих статтях, та й писав він їх, щиро кажучи, п’яте через десяте, не надто й замислюючись — ця думка додавала йому втіхи, допомагала сприймати все просто як жарт, може, й не дуже вдалий, хтозна, але не про це тепер мова. Врешті-решт, якби він їх не написав, то написав би хтось інший. І весь час маленький хлопчик, який іще жив десь у глибині Маркового єства, знай нашіптував: це ж так славно, так запаморочливо по-дорослому сидіти тут, пити, але не п’яніти, і писати — п’яте через десяте — статті для газет, які завтра візьмуть до рук мільйони людей; в друкарнях уже чекають, і все «обране товариство» інституту залежить зараз тільки від нього, і ніхто ніколи більше не матиме його за нікчемного вискочку…
5
Джейн простягнула у темряві руку, але столика, який мав стояти у головах ліжка, не намацала, і раптом здивовано усвідомила, що взагалі не лежить, а стоїть. Навколо було темно, хоч око вибери, і дуже холодно. Витягнула руку ще трохи далі і кінчиками пальців торкнулася шорсткої, нерівної поверхні — либонь, кам’яної стіни. Повітря тут теж було дивне — нерухоме, застигле, наче у підземеллі чи глибокій темниці. Звідкілясь ген-ген здалека, радше за все, згори, долинали якісь звуки — приглушені і тремтливі, наче сягали сюди крізь товщу землі. Отже, найгірше таки сталося… на будинок упала бомба, і тепер її поховано живцем під уламками. Та не встигла вона ще як слід осягнути цю думку, як згадала, що війна ж закінчилася… і взагалі, відбулася ще ціла купа всіляких подій: вони з Марком побралися… їй наснився ув’язнений Алькасан… вона познайомилася з Камілою… І тут Джейн із величезним полегшенням подумала: «Це ж один із тих моїх снів… просто такі собі „новини“. Скоро все закінчиться, боятися нічого.»
Попри темряву складалося враження, що вільного місця навколо зовсім мало. Джейн поволеньки просувалася уздовж грубої кам’яної стіни, дійшла до кута, завернула — і раптом ударилася ногою об щось тверде. Нахилилася і простягнула руку: то був якийсь кам’яний поміст чи стіл, футів три заввишки. А що там на тому помості? Навряд чи варто перевіряти… але ж не перевірити — ще гірше. Джейн стала потрохи посувати руку вперед, і за мить аж закусила губу, щоб не закричати, адже намацала людську ногу, голу і холодну — напевне, мертву Здавалося, присилувати себе мацати далі годі — і все ж вона мацала; виявилося, що тіло вбране в одежу з дуже грубої, шорсткої матерії з нерівною, ніби вкритою суцільним гаптуванням поверхнею. То мав бути дуже великий чоловік, подумала Джейн, намагаючись дістатись до голови. На грудях пальці наткнулися зненацька на щось м’яке; спершу їй видалося, що це шерсть якоїсь волохатої тварини, та потім з’ясувалося, що це просто борода. Торкнутися обличчя вона наважилася не відразу — ану ж той чоловік поворушиться, прокинеться чи заговорить… — і на мить завмерла, вагаючись. Звісно, це сон, але надто вже моторошний; крім того, у Джейн чомусь було таке враження, ніби діється це страх як давно, ніби вона крізь якусь химерну розщелину у теперішньому провалилася глибоко у темне й холодне минуле… словом, їй дуже хотілося, щоб усе це чимшвидше закінчилося. Якби ж то хтось прийшов і забрав її звідси… І тут же Джейн раптом побачила, як могутніми кроками — аж стугоніла земля — до неї, в ту студену темряву, сходить іще один чоловік — також бородатий, проте водночас навдивовижу юний, осяйний і сильний. Усе раптом змішалося; чомусь їй здавалося, що привітати того чоловіка — насправді його не було поруч, але перед очима стояв чіткий і яскравий образ, — неодмінно треба реверансом, і вона страшенно збентежилася, бо хоч і ходила колись у школі на уроки танців, але робити реверанс тоді так і не навчилася. На цьому Джейн і прокинулась.