— Ви впізнаєте цього чоловіка?
— Так, — тихо сказала Джейн. — Я бачила його уві сні і зустріла сьогодні зранку в Еджстоу.
Фото було чітке, внизу стояв підпис «Оґастес Фрост», а під ним — ще кілька слів дрібнішими літерами, та розібрати їх було годі.
— І ще одне, — мовила панна Айронвуд, простягнувши руку по світлину. — Ви готові побачитися з нашим господарем… уже зараз?
— Ну… гаразд, думаю, що так.
— В такому разі, Артуре, — звернулася панна Айронвуд до Деністона, — будьте ласкаві, перекажіть йому все, що ми допіру почули, і запитайте, чи зможе він прийняти пані Стадок.
Деністон, не гаючи часу, підвівся.
— А я, — додала панна Айронвуд, — хотіла б іще хвилинку поговорити з пані Стадок сам-на-сам. — Айві з Камілою також підвелися і вийшли з кімнати слідом за Деністоном. Чимала кішка, якої Джейн раніше й не зауважила, вистрибнула на крісло, де щойно сиділа Айві.
— Я анітрохи не сумніваюся, — мовила панна Айронвуд, — що наш господар захоче з вами побачитися.
Джейн промовчала.
— І тоді, — вела далі панна Айронвуд, — вам доведеться прийняти остаточне рішення.
Джейн кашлянула: їй хотілося бодай трохи розвіяти не надто приємну врочисту атмосферу, що, здавалося, запанувала у кімнаті після того, як вони з панною Айронвуд залишилися вдвох.
— Поза тим, — продовжувала панна Айронвуд, — вам треба дізнатися дещо про нього ще до того, як ви з ним побачитеся. Він видасться вам, пані Стадок, дуже молодим, молодшим за вас. Але це не так; насправді йому під п’ятдесят. За плечима у нього величезний досвід: він побував там, де до нього не бувала жодна людина, і спілкувався з тими, про кого ні ви, ні я не маємо жоднісінького уявлення.
— Дуже цікаво, — пробурмотіла Джейн, особливого зацікавлення, втім, не виявляючи.
— І ще одне, — сказала панна Айронвуд. — Будь ласка, пам’ятайте: його часто мучить сильний біль. Хай яке рішення ви приймете, прошу вас, не кажіть і не робіть нічого, що могло б завдати йому смутку.
— Якщо пан Фішер-Кінґ почувається погано, то я… — почала було Джейн, але панна Айронвуд не дала їй договорити:
— Пробачте, що так вам надокучаю, але я лікар — єдиний лікар у цьому домі, — тому намагаюся робити все від мене залежне, щоб він почувався якомога краще. Ходімо, я проведу вас до нього.
Вона підвелася і притримала двері, пропускаючи Джейн уперед. Пройшовши трохи вузьким коридором і піднявшись догори кількома низенькими східцями, вони опинилися у просторому вестибюлі, де починалися гарні старовинні сходи, що вели на горішні поверхи. В будинку, який виявився ще більшим, ніж Джейн уявляла собі спочатку, було тепло і дуже тихо, а м’яке світло осіннього сонця, що золотило стіни і пухнасті килими, після стількох днів у сповитому туманом місті видавалося їй напрочуд яскравим. Вони вийшли на другий поверх, тоді піднялися ще на шість сходинок угору й опинилися на невеликому квадратному майданчику, де стелю підпирали білі колони, а у стіні виднілися двері. Тут спокійно, але водночас якось сторожко сиділа вже, дожидаючись їх, Каміла.
— Вас чекають, — мовила вона, підводячись їм назустріч.
— Як він сьогодні? — запитала панна Айронвуд.
— Не найгірше. Біль то з’являється, то затихає.
Панна Айронвуд постукала у двері, а Джейн тим часом думала: «Так, а тепер обережно, а то й оком не змигнеш, як обведуть тебе довкола пальця і станеш ще однією його шанувальницею…». Наступної миті вона переступила поріг і опинилася у просторій, надзвичайно світлій кімнаті — складалося враження, що замість стін тут одне суцільне вікно. Було дуже тепло — у каміні яскраво палав вогонь, — а око, куди не глянь, натрапляло на різні відтінки синього. Ще як слід не розглянувшись навколо, вона і роздратувалася, і трохи збентежилася, бо побачила, що панна Айронвуд присідає у реверансі. «Ну, ні, тільки не це, — промайнуло в голові у Джейн, — у мене не вийде». Принаймні з цього погляду побачений уночі сон цілком відповідав дійсності — робити реверанс вона справді не вміла.
— Ось ця молода пані, сер, — мовила панна Айронвуд.
Джейн підвела очі — і тієї ж миті її світ розлетівся на друзки.
На дивані перед нею лежав на позір молодий хлопець — років двадцяти, не більше, — з забинтованою ногою. По довгому підвіконню походжала туди-сюди ручна галка. На стелі вигравали, ніби змагаючись між собою, слабші відблиски від вогню, що горів у каміні, і сильніші — від сонячного проміння, яке щедро лилося до кімнати через широкі вікна, але в основному усе те світло, здавалося, збирається у золотисто-русявому волоссі й бороді пораненого чоловіка на дивані.