— Будь ласка, не відсилайте мене додому… я там зовсім сама, мені сняться всілякі жахіття… Все одно ми з Марком буваємо разом не дуже часто, навіть коли він удома. Мені так погано… Йому, зрештою, байдуже, вдома я чи деінде. Якби він про все це й знав, то тільки б посміявся. Хіба це справедливо — псувати мені ціле життя лише через те, що мій чоловік злигався з якимись негідниками? Невже ви вважаєте, що жінка, вийшовши заміж, уже сама собі не належить?
— А зараз вам погано? — спитав господар. Джейн вже навіть рота відкрила, щоб відповісти: «Так», коли раптом відчула глибокий спокій — такий спокій панує, наприклад, у самому осередді водоверті, — і збагнула правду. Нарешті їй стало однаково, яке враження справлять на нього її слова, і вона сказала:
— Ні, — і, трішки помовчавши, додала: — Але коли я повернуся додому, буде гірше.
— Справді?
— Не знаю… Та ні, напевне, ні. — Кілька секунд Джейн відчувала тільки всеосяжний мир і спокій, який, здавалося, затопив її з головою; в тому кріслі сиділося так зручно, блакитні барви так тішили око, кімната була така гарна… Та минуло кілька секунд, і вона подумала: «Ну, от і все. Зараз він покличе панну Айронвуд, і мені доведеться піти.» їй здалося, наче від того, що буде сказано далі, залежить усе її життя.
— Але… хіба це справді аж так необхідно? — почала вона. — Мабуть, я дивлюся на шлюб трохи інакше, ніж ви. Я не розумію, чому все має залежати від того, що скаже Марк… адже він узагалі нічогісінько про це не знає.
— Дитино, — мовив господар, — справа не в тому, як дивимося на шлюб ви чи я, а в тому, як на нього дивляться мої зверхники.
— Ну, так, я чула, що вони трохи старомодні, але ж…
— То був жарт. Їх, гм, важко назвати старомодними… хоч те, що вони дуже старі, таки правда.
— А їм не спаде на думку спершу з’ясувати, як поставимося до їхніх уявлень про шлюб ми з Марком?
— Навряд, — сказав, дивно посміхнувшись, господар. — Можу вас запевнити, що про це вони й не подумають.
— І їм однаково, був наш шлюб вдалим чи ні? Однаково, чи люблю я свого чоловіка?
Взагалі-то Джейн хотіла сказати не зовсім те, що сказала, і вже точно не таким жалібним тоном. Гніваючись сама на себе і почуваючись чимдалі бентежніше, бо її співрозмовник тільки мовчки дивився на неї, вона додала:
— Мабуть, ви зараз скажете, що я не повинна була цього говорити.
— Дитино, — озвався господар, — ви говорите це ще відтоді, як ми вперше згадали про вашого чоловіка.
— Отже, це не має значення?
— Гадаю, — сказав господар, — усе залежить від того, як він утратив вашу любов.
Джейн мовчала. Правди сказати не могла, та й сама її не знала, проте, намагаючись хоч якось окреслити причини своєї невисловленої образи на Марка, чи не вперше відчула, що провина тут лежить не тільки на ньому; більше того, їй навіть стало трохи його шкода. І серце у неї впало, адже розмова, яка мала — принаймні у глибині душі вона дуже на це сподівалася — розвіяти чимало різних сумнівів, тепер, здавалося, тільки породжувала щораз нові проблеми.
— Він тут не винен, — сказала нарешті Джейн. — Напевне, нам узагалі не треба було одружуватися.
Господар мовчав, і вона запитала:
— Що б ви… що б ті ваші зверхники на це сказали?
— Ви справді хочете це знати? — у свою чергу перепитав він.
— Ну… так, — не надто впевнено відповіла вона.
— Вони сказали б, що ви не грішите супроти послуху через брак любові, а втратили любов через брак послуху.
Раніше Джейн відповіла б на такі слова або гнівом, або сміхом; властиво, вони й зараз відлунювали в ній, але ледь-ледь чутно, десь на задвірках свідомості, тож погоди не робили… а все тому, що від самого слова «послух» — втім, ішлося тут, звісно, не про Марка, — яке прозвучало з цих уст і в цій кімнаті, на неї мовби війнуло якимись заморськими пахощами — дивними, згубними і спокусливими…
— Припиніть! — різко кинув господар.
Джейн розгублено подивилися на нього. На кілька секунд запала тиша; химерні пахощі поступово розвіялися.
— То про що ви говорили, дитино? — спокійно, наче нічого й не трапилося, озвався господар.
— Я… я вважала, що любов означає рівність, добровільну злуку…
— Ах, рівність! — підхопив він. — Колись ми ще з вами обов’язково про це поговоримо. Звісно, всіх нас мають оберігати від пожадливості інших рівні права — адже ми зазнали падіння. З тієї ж причини мусимо, наприклад, носити одяг. Але наше тіло під убранням очікує того славного дня, коли вже того вбрання не потребуватиме. Рівність — це, знаєте, зовсім не головне.