— А мені завжди здавалося, що власне рівність — то і є головне, — не поступалася Джейн. — Я думала, у своїй сутності всі люди рівні між собою.
— Ви помиляєтеся, — серйозно сказав господар. — Власне у своїй сутності вони аж ніяк не рівні. Рівність перед законом, рівність доходів — все це дуже добре. Рівність охороняє життя, але його не творить. Це — засіб, а не пожива. З таким самим успіхом можна пробувати насититися, читаючи кулінарні рецепти.
— Але ж у шлюбі…
— Нічого подібного, — заперечив господар. — Про яку рівність може йтися, коли люди закохані одне в одного, чи й пізніше, коли вони вже побралися? Що спільного у шлюбу з вільною злукою? Ті, що разом чимось тішаться або від чогось страждають, — товариші; ті, що тішаться одне одним або одне від одного страждають, товаришами бути не можуть. Хіба ви не знаєте, яка сором’язлива дружба? Друзі, товариші… ніколи не милуються одне одним. Вони просто цього засоромилися б…
— Я думала… — знову почала було Джейн, але не договорила.
— Знаю, — м’яко мовив господар. — Вашої провини тут немає. Вас не попередили; ніхто ніколи не казав вам, що без послуху й покори справжня еротика і подружня любов просто неможливі. Ви намагаєтесь застосовувати принципи рівності там, де їх ніколи не було і не могло бути. Що ж стосується вашого переїзду сюди… у мене з цього приводу є деякі сумніви, тому я мушу відіслати вас додому. Втім, ви можете до нас приходити. Поговоріть із чоловіком, а я тим часом пораджуся зі своїми зверхниками.
— Коли ви їх побачите?
— Вони приходять, коли їм заманеться. Щось наша з вами бесіда набула надто врочистого відтінку… Хочете, покажу вам зараз і кумедний бік послуху? Ви ж не боїтеся мишей, правда?
— Кого? — здивувалася Джейн.
— Мишей.
— Та ні… — розгублено протягнула Джейн.
Господар подзвонив у дзвіночок, що стояв біля дивана, і в кімнаті майже відразу з’явилася пані Меґз.
— Принесіть мені попоїсти, будь ласка, — сказав він. — Вас, пані Стадок, сніданок чекає внизу — до того ж набагато суттєвіший, ніж мій. Та якщо ви посидите зі мною, доки я їстиму, то побачите одну з принад нашого дому.
Пані Меґз повернулася з тацею, на якій була склянка, карафка з червоним вином і невелика хлібинка. Поставивши тацю на столик біля дивана, вона відразу ж вийшла.
— Бачите, — показав господар на харчі, — я живу тут, наче той король із «Керді». До речі, напрочуд приємна дієта. — 3 цими словами він відламав собі шматок хліба і налив вина.
— Я не читала такої книжки, — озвалася Джейн.
Доки господар їв і пив, вони трохи поговорили про ту книжку; та ось господар поставив склянку назад на тацю, змів просто на підлогу крихти і сказав:
— А тепер, пані Стадок, обіцяна розвага. Тільки мовчіть і не ворушіться.
Він вийняв з кишені маленький срібний свисток і неголосно свиснув у нього. Джейн спокійно сиділа; кімната тим часом сповнилася якоюсь густою, ледь не відчутною на дотик тишею, аж ось почулося спочатку шкряботіння, потім шарудіння, і за кілька секунд вона побачила трьох опецькуватих мишей, які прокладали собі шлях крізь густу ворсу килима — їм та ворса мала видаватися схожою на рясний підлісок, — рухаючись чомусь не навпростець, а широкими зигзагами, і незабаром наблизилися так, що можна було вже розгледіти, як поблискують крихітні оченята і ворушаться, винюхуючи, що там попереду, маленькі чорні носики. Хоча Джейн і сказала, що не боїться мишей, їй усе ж було трохи лячно бачити їх мало не в себе під ногами, і вона ледь всиділа на місці. Та все ж усиділа, і саме завдяки цьому чи не вперше в житті побачила мишей такими, якими вони є насправді — перед нею були не перелякані створіннячка, що притьмом прошмигують час від часу десь у кутку, а граціозні тваринки з чутливими, ніби затягнутими у лайкові рукавички передніми лапками і прозорими вушками; встаючи на задні лапки, вони дуже нагадували мініатюрних кенгуру. Швидко і нечутно миші нишпорили туди й сюди по підлозі, аж доки там не зосталося жодної крихти. Господар подув у свисток вдруге — всі три миші шурхнули геть і через кілька секунд зникли за ящиком з вугіллям — і зі сміхом в очах поглянув на Джейн. «Ні, він не старий, — подумала вона, — аж ніяк не старий».
— От бачите, — озвався він, — усе дуже просто. Люди хочуть позбутися крихт, а миші ждуть не діждуться, щоб їх забрати. Скажіть, хіба ж тут є через що сваритися? Розумієте, послух — це радше танок, аніж наслідок муштри, особливо, коли йдеться про чоловіка і жінку, які мають навпереміну слухатися одне одного.