Коли потяг підійшов до станції в Еджстоу, Джейн вирішила, що не сідатиме на автобус, а пройдеться до себе на сендаунські пагорби пішки — так буде набагато краще. Але що це? На платформі, де в цю пору зазвичай не було ні душі, аж роїлося від люду, наче на лондонському вокзалі наприкінці робочого тижня. Їй ледь вдалося протиснутися до виходу; люди — сердиті, грубі і якісь розгарячені — снували по платформі в усіх напрямках. «Ану назад у потяг, швидко!» — заверещав хтось. «Не їдете — забирайтеся під три чорти зі станції!» — почулося з іншого боку. «Якого дідька?!» — гаркнув хтось просто позаду, а тоді десь поблизу жіночий голос перелякано залопотів: «Ой, Боже мій, Боже, що ж це таке робиться?» З-поза станції долинав страшенний шум і гамір, наче замість колись тихого і спокійного містечка там вирував переповнений стадіон, а вулиці були освітлені незвично яскраво.
4
Через кілька годин вкрита синцями, перелякана і до смерті втомлена Джейн опинилася на якійсь незнайомій вулиці; довкола сновигало чимало інститутських поліціянтів; було тут і кілька дівчат із жіночого допоміжного корпусу. Занесло її сюди чисто випадково; так буває, якщо намагаєшся дістатися додому понад берегом моря саме тоді, коли починається приплив. Взагалі-то найкоротший шлях пролягав по Ворвік-стріт, але там громили крамниці і щось палили, тож довелося звернути у бічну вуличку. Джейн спробувала було пройти горою, повз сиротинець, але й там її спіткала невдача — з тієї ж причини. Тоді вирішила зробити ще більший гак, проте знову намарне — приплив увесь час її наздоганяв. Врешті-решт вона вискочила на Боун-лейн, наче тиху й безлюдну, та відразу ж наштовхнулася на двох інститутських поліціянтів (їх узагалі швендяло навколо хоч греблю гати — та от тільки зовсім не там, де здіймалася найбільша буча); вони крикнули їй: «Туди не можна!» і відвернулися. На вулиці було доволі темно, а вона вже геть знесиліла, тож і спробувала з розпачу прошмигнути мимо. Звісно, нічого доброго з цього не вийшло; Джейн схопили і привели до яскраво освітленого приміщення, де її заходилася допитувати якась жінка в уніформі, з коротко стриженим сивим волоссям і квадратним обличчям. В кімнаті панував безлад; скидалося на те, що поліція просто вдерлася до чиєїсь оселі і перетворила її на тимчасовий відділок. Жінка жувала незапалену чорну сигару і не виявляла до затриманої особливого зацікавлення, аж доки та не назвалася. Щойно тоді панна Гардкасл вперше глянула затриманій просто у вічі — і Джейн охопило цілком нове почуття. Так, вона дуже втомилася і злякалася, та тут було щось зовсім інше: обличчя цієї жінки викликало в неї таку ж огиду, яку викликали колись, у роки ранньої юності, мармизи товстунів із хтивими оченятами і липкою посмішкою. Те обличчя було жахливо спокійне і водночас жахливо пожадливе. Джейн ясно бачила, як жінка зважує якусь нову, вельми спокусливу думку, що допіру прийшла їй до голови, як намагається ту думку відкинути, вагається і врешті-решт, тихенько зітхнувши від задоволення, таки з тією думкою погоджується. Панна Гардкасл запалила свою сигару і випустила мало не в обличчя Джейн цілу хмару сизого диму. Якби Джейн знала, як рідко панна Гардкасл палить сигару, то стривожилася б іще сильніше. Поліціянтам і дівчатам з допоміжного корпусу це, мабуть, було відомо, бо сама атмосфера в кімнаті відразу перемінилася.