— Здається, далі ходу немає, — сказала Кіті.
Вуличка й справді закінчувалася глухим кутом. Панна Гардкасл зупинилася. На відміну від своїх підлеглих, вона не виглядала наляканою і навіть потішалася з того, що вони так переполошилися; саму її охопило радше приємне збудження.
— Оце так нічка, — мовила вона. — Повеселимося! Оце справжнє життя, правда, Дейзі? Цікаво, може, в якомусь із цих будинків нікого немає? А, і так усе позамикано. Що ж, стоїмо поки що тут.
Гамір на вулиці ставав дедалі гучнішим; люд чималими гурмами сунув кудись у західному напрямку. Раптом зовсім близько почулися голосні крики, які відразу підхопив багато хто у натовпі.
— Все, Джо попався, — виснувала панна Гардкасл. — Якщо йому вдасться їх перекричати, то зараз вони кинуться сюди. От дідько! Затриману доведеться залишити. Так, Дейзі, ану припини ревіти, чуєш, ти, ідіотко?! Мерщій, мусимо розділитися і змішатися з юрбою — тоді напевне пройдемо. Вище голови, і в жодному разі не стріляти, ясно? Зустрічаємось біля розвилки — там, де поворот на Білінґем… Ну-ну, заспокоїлись і вперед!
Не гаючи часу, Фея побігла донизу; якусь мить її силует темнів на тлі яскравіше освітленої вулиці, та ось вона ступила ще кілька кроків і немов розчинилася у натовпі. Поліціянтки наче трохи вагалися, але й собі подалися слідом. Джейн знесилено опустилася на приступку під дверима якогось будинку. Опіки боліли, але найбільше її діймав не біль, а страшенна втома. Вона змерзла, до горла підступала нудота, та все це були дурниці порівняно з крайнім виснаженням, від якого аж злипалися очі…
Джейн стрепенулася. Навколо панувала повна тиша, все тіло в неї зовсім задубіло від холоду і боліло. «Здається, я таки заснула», — подумалося їй. Вона повільно піднялася на ноги, із зусиллям випрямилася і пішла вниз до ліхтаря, що самотньо світився там, де бічна вуличка виходила на головну Ніде не було ні душі, тільки швидким кроком пройшов якийсь чоловік у формі залізничника, на ходу ввічливо привітавшись: «Доброго ранку, панно». Кілька секунд Джейн стояла, не знаючи, як бути, а тоді повернула праворуч і поволі пішла вперед вулицею. Запхала руку до кишені плаща — Дейзі з Кіті накинули того плаща їй на плечі, коли вони виходили надвір, — і намацала там півплитки шоколаду, в яку відразу ж уп’ялася зубами. Коли від шоколаду нічого не залишилося, повз неї проїхала й одразу ж пригальмувала якась машина.
— З вами все гаразд? — висунув у вікно голову чоловік, що сидів за кермом.
— Вас часом не поранили під час тієї бучі? — почувся зсередини жіночий голос.
— Та ні… не зовсім… не знаю, — пробурмотіла Джейн, відчуваючи, що говорить казна-що.
Чоловік уважно подивився на неї і вийшов із машини.
— Вигляд у вас не дуже, — сказав він. — Ви певні, що з вами все добре? — А тоді повернувся і перекинувся кількома словами з жінкою всередині. Джейн здавалося, що вона вже хтозна-скільки не чула звичайного, доброго людського голосу, і їй на очі мало не навернулися сльози. Врешті її посадили до машини, напоїли бренді, нагодували бутербродами, а тоді запитали, чи не допомогти їй дістатися додому. Додому… Джейн немов крізь сон почула свій голос — і сама здивувалася:
— Чи не могли б ви підвезти мене до Сент-Ен?
— Чудово, — відповів чоловік, — ми їдемо до Бірмінгема, це нам по дорозі.
Потому Джейн знову заснула і прокинулася тільки тоді, коли треба було вийти з машини і подзвонити у ворота маєтку. Відчинила їх жінка в плащі, накинутому поверх піжами; виявилося, що то пані Меґз. Проте що було далі і як їй вдалося дістатися до ліжка, вона вже не пам’ятала — втома взяла своє.
VIII. Місячне сяйво над Белбері
1
— Панно Гардкасл, повірте, я не маю жодного наміру втручатися у ваші… е-е… приватні розваги, — сказав заступник директора. — Але це вже занадто! — До сніданку залишалося ще кілька годин, а старий був уже в повному параді — от тільки неголений. Хтозна, можливо, він узагалі не лягав тієї ночі; так чи інак, камін у кабінеті погас, і вони з Феєю стояли біля холодної, почорнілої решітки.
— Вона ж усе одно десь недалеко, — мовила панна Гардкасл. — Заберемо іншим разом, не біда. Знаєте, купив не купив, а поторгуватися можна… Якби тільки вдалося витягнути з неї, куди вона їздила — мені буквально кількох хвилинок забракло, кажу вам, — то хто знає, може, ми розвідали б, де ворожий штаб, і накрили б за одним махом цілу зграю.
— Навряд чи обставини сприяли… — знову почав було Візер, але Фея не дала йому договорити: