— А господар знає, що пані Меґз так із усіма тут говорить?
— Люба моя, тільки не питайте мене, що знає і чого не знає господар…
— Розумієте, коли ми розмовляли, він сказав, що не варто надавати надто великого значення рівності. Натомість у домі в нього, здається, все дуже демократично…
— Я ніколи й не намагаюся зрозуміти все, що наш господар говорить з цього приводу, — зізналася матінка Дімбл. — Можливо, він мав на увазі духовну рівність — а ви ж не вважаєте себе духовно вищою за Айві, правда? — або говорив про шлюб.
— А його погляди на шлюб ви розумієте?
— Люба Джейн, наш господар — чоловік дуже розумний, та все ж він, зрештою, чоловік, до того ж — неодружений. Коли він розмірковує про шлюб чи переповідає думки своїх очільників, я іноді думаю собі: навіщо стільки гучних слів, адже все так просто і само собою зрозуміло, що тут і говорити нема про що. Та в наш час, мабуть, багатьом жінкам, особливо молодим, усе ж корисно це послухати.
— Здається, і такі жінки не мають з цього великої користі…
— Напевне, я тут не надто справедлива. Нам було легше. Нас виховували на молитовнику й оповідках із щасливим кінцем. Ми завжди були готові любити, поважати і слухатися, і займалися рахунками, і носили спідниці, і любили вальси…
— Вальси такі гарні, — озвалася Айві Меґз, яка щойно повернулася до кухні із шматком пирога для МакФі, — такі старовинні…
Тут відчинилися двері, і з коридора почувся голос: «Ну, то заходь, якщо заходиш». Відтак усередину впурхнула дуже гарна з себе галка, за нею ввалився Пан Бультитюд, а останнім увійшов Артур Деністон.
— Артуре, я ж просила тебе не приводити сюди того ведмедя, коли ми куховаримо, — обурилася Айві. Тим часом Пан Бультитюд, який, очевидно, і сам не був певен, як прийме його товариство, тихенько — принаймні, так йому здавалося, — продибуляв через усеньку кухню і всівся на підлогу просто за кріслом матінки Дімбл.
— Щойно повернувся доктор Дімбл, але відразу пішов до господаря, — повідомив Деністон. — Вони чекають і вас, МакФі.
З
Того дня Марк зійшов до сніданку у напрочуд гарному гуморі. Особи втаємничені вважали, що заворушення пройшли дуже вдало, а в ранкових газетах уже з’явилися його статті. Ще більше він утішився, коли випадково почув, що говорять про це Стіл із Косером; судячи з їхніх слів, вони ні сном ні духом не підозрювали, що всю ту колотнечу було підстроєно, а ще менше — хто описав усе те в газетах. Узагалі цілий той ранок минув просто чудово. Марк уже встиг перекинутися кількома фразами з Фростом, Феєю і навіть із самим Візером; говорили про майбутнє Еджстоу, й усі сходилися на тому, що тепер уряд не зможе знехтувати висловленою в пресі ледь не одностайною думкою народу і просто змушений буде на якийсь час передати місто під контроль інститутської поліції. В Еджстоу, очевидно, запровадять надзвичайний стан і всю владу віддадуть тимчасовому керівникові з широкими повноваженнями. Найкраще на цю роль підходив Фіверстоун: як член парламенту, він представляв державу, як член Бректонського коледжу — університет, а як член HIKE — інститут. Таким чином, в його особі поєднувалися всі ті сторони, між якими інакше рано чи пізно неодмінно дійшло б до зіткнення; Марку здавалося, що присвячені цій темі статті, які мали бути готові до вечора, напишуться мало не самі собою. Але й це ще було не все. З розмови випливало, що призначення Фіверстоуна на таку посаду має подвійну мету, адже з часом, коли ненависть до інституту сягне критичної межі, лордом можна буде пожертвувати. Прямо про це, звичайно, не говорилося, але Маркові стало зрозуміло, що навіть Фіверстоун не належить уже до когорти «обраних». Фея зронила: «Ех, старий Дік… що з нього візьмеш, він же просто політик та й годі», а Візер, скрушно зітхаючи, зізнався, що на початку їхньої діяльності лордові здібності приносили, либонь, більше плодів, ніж тепер, коли вони вступають у зовсім нову фазу. Марк не мав жодного наміру «підсиджувати» Фіверстоуна, ба більше, взагалі не замислювався над тим, чи треба того «підсиджувати», але тепер, коли він збагнув, про що йдеться, загальна атмосфера у тісному колі співрозмовників видалася йому ще приємнішою. Приємно було й «вийти» нарешті на Фроста (так він це подумки окреслив). Досвід підказував йому, що майже в кожній організації є на перший погляд сіра, геть непримітна людина — принаймні, такою вона видається різній дрібноті, — до якої насправді сходяться всі ниті і на якій великою мірою усе й тримається. Звісно, Марку не до вподоби були якісь по-риб’ячому холодні й слизькі манери Фроста, а правильні риси його обличчя навіть викликали огиду, проте кожне слово цього чоловіка — говорив він, до речі, зовсім мало — влучало просто в ціль, і розмовами з ним Марк по-справжньому насолоджувався. Та й узагалі для нього задоволення від спілкування дедалі менше залежало від того, подобався йому співрозмовник чи ні; він став усвідомлювати це ще тоді, коли долучився в коледжі до «прогресистів», і вважав ознакою зрілості.