— А навіщо, професоре? — поцікавився один із співробітників інституту, на прізвище Вінтер, що сидів навпроти. — Вони ж досить далеко від будинку, шкоди від них жодної… Та й узагалі, дерева мені до вподоби.
— Так, — відповів Філострато, — садові дерева справді гарні. Але не дикі. Ви ж садите у себе в саду троянди, а не шипшину. Взагалі, лісові дерева — це бур’ян. Проте, скажу я вам, мені таки пощастило якось побачити цивілізоване дерево… Було це в Персії, а посадив те дерево французький аташе. Місцина там пустельна, інших дерев немає, тож він звелів встромити в землю дерево з металу. Звісно, зроблене воно було абияк, примітивно — та якщо його вдосконалити? Виготовити з легкого металу, скажімо, з алюмінію, надати природного вигляду…
— Все одно воно б дуже відрізнялося від справжнього дерева, — сказав Вінтер.
— Але ж подумайте про переваги! Вам набридло, що воно стоїть на одному місці — двоє робітників легко перенесуть його куди вам заманеться. Поза тим, воно ніколи не загине; з нього не опадає листя і не сиплються галузки, птахи не в’ють на ньому гнізда, ні тобі гною, ні сміття…
— Гм, мати парочку таких деревцят було б навіть цікаво…
— Чому ж «парочку»? Згоден, наразі ліси нам потрібні задля повітря, але скоро, думаю, ми винайдемо спосіб відтворювати атмосферу штучно, і навіщо нам тоді ліси? Гадаю, такі-от металеві дерева вкриють невдовзі по тому цілу Землю. Ми просто очистимо планету.
— Ви хочете сказати, — перепитав інший співробітник на ім’я Ґаулд, — що рослинності не буде взагалі?
— Власне. Ви ж голите бороду — і навіть щодня, як це заведено в Англії. Так само ми поголимо колись цілу планету.
— А як же тоді птахи?
— Навіщо нам птахи? На штучні дерева я посадив би штучних птахів і вмикав би їх з будинку, щоб поспівали. Набридло слухати — пішов і вимкнув. Подумайте знову ж таки про переваги: ні пір’я, ні гнізд, ні яєць, ні посліду.
— Схоже, ви взагалі збираєтесь знищити будь-яке органічне життя, — зауважив Марк.
— Чому б і ні? Зрештою, цього вимагає елементарна гігієна. Послухайте, друзі, коли ви в саду піднімаєте з землі яблуко і бачите, що воно наполовину зогниле, а всередині аж роїться оте ваше органічне життя, то хіба не викидаєте його тієї ж миті геть зі словами: «Бр-р-р, та воно ж як живе»?
— Цікаво, — пробурмотів Вінтер.
— Зрештою, це ж ви, англійці, терпіти не можете жодних проявів того ж таки органічного життя на своєму тілі, хіба ні? Адже це ви взяли собі за правило щодня приймати ванну.
— Правда ваша.
— А що ви називаєте брудом? Хіба це не продукти органічного життя? Мінерали, відверто кажучи, справжнього бруду не породжують; справжній бруд — піт, слина, інші виділення — походить від організмів. Хіба ж сама ідея чистоти не служить цьому наглядним прикладом? Відтак виходить, що нечисте й органічне — поняття тотожні.
— До чого ви хилите, професоре? — запитав Ґаулд. — Врешті-решт, ми й самі — організми.
— Власне! У цьому й суть. В людині органічне життя породило розум, а отже — виконало свою функцію. Більше воно нам не потрібне. Нам більше не потрібен світ, на поверхні якого те органічне життя аж кишить, вкриває його, немов пліснява, суцільним шаром, де все ворушиться, росте, парується і загниває… Всього цього треба позбутися. Крок за кроком, ясна річ; поступово ми з’ясуємо, як цього досягнути. Навчимося робити свій розум дедалі менш залежним від тіла; навчимося живити тіло безпосередньо хімічними елементами, щоб не треба було більше напихати його плоттю мертвої звірини і різними бур’янами. Навчимося відтворювати собі подібних без злягання.
— Ну, в цьому радості небагато, — посміхнувся Вінтер.
— Друже мій, але ж цієї, як ви кажете, радості, у відтворенні потомства вже майже не залишилося; ця ваша радість взагалі потроху відмирає. Звісно, ви так не думаєте, але подивіться на ваших жінок: шестеро з десяти — фригідні, хіба ні? От бачите?! Сама природа починає позбуватися анахронізмів, і коли вона відкине їх повністю, тоді й стане можливою справжня цивілізація. Якби ви жили на селі, то дійшли б цього висновку швидше. Ніхто ж не стане орати биком чи жеребцем; тут потрібен радше віл чи мерин. Словом, доки існує стать, доти не буде ні миру, ні порядку, ні дисципліни. Коли людина кінець кінцем позбудеться розрізнення за статтю, тоді тією людиною нарешті можна буде нормально керувати.
Тим часом обід добіг кінця, і Філострато, встаючи з-за столу, шепнув Маркові:
— Я б не радив вам потикатися сьогодні до бібліотеки — ви… е-е… в немилості, розумієте? Ходімо краще до мене, побалакаємо.