— То ви йдете з нами? — запитав Філострато в Марка. — Він послав по вас.
— Звісно ж, ідете, — сказав Стрейк. — Відмовитися і залишитися серед живих навряд чи можливо…
— Що ж стосується вашої дружини, — додав професор, — то я наполегливо порадив би вам про такі дрібниці навіть не згадувати, а просто зробити так, як вам кажуть. З главою не сперечаються.
Марка підтримувало тепер хіба випите за обідом бренді — та й те вивітрювалося із просто вражаючою швидкістю — і якісь невиразні, тьмяні спогади, слабкий відгомін тих часів, коли він ще до переходу у Бректон довгі години проводив у товаристві Джейн та друзів і гадки не мав, що екстатичний жах, який нестерпним тягарем гнітив його в ці хвилини, може отак враз затьмарити раптом цілий світ. Крім того, була ще суто інстинктивна відраза до двох освітлених блідим місячним сяйвом облич, які приковували зараз до себе всю його увагу. З іншого боку був страх. Що вони з ним зроблять, якщо він візьме і відмовиться? На боці страху виступала і здавна властива Маркові доволі безглузда віра в те, що якось воно буде і «завтра» все само по собі налагодиться та стане на свої місця. До цих почуттів домішувалося ще й глибоке хвилювання від думки про те, що оце щойно перед ним розкрилася неймовірна, просто-таки грандіозна таємниця…
— Так, — вимовив він затинаючись, наче йому бракувало повітря, — так… звісно… я йду з вами.
Вони вийшли з кабінету; в коридорах було тихо, туди вже не долинали сміх і розмови з загальних кімнат на першому поверсі. Марк спіткнувся, і Філострато зі Стрейком підхопили його попід руки й повели вперед. Ішли довго, минаючи коридори, де він досі не бував, і двері, які треба було спочатку відмикати, а потім знову замикати за собою. Врешті-решт вони опинилися у приміщенні, де горіли всі лампи і стояв якийсь дивний запах. Професор сказав кілька слів у переговорну трубку і перед ними відчинилися ще одні двері.
Переступивши поріг, Марк побачив, що перед ним — яскраво освітлена, схожа на операційну кімната, де під стіною було кілька умивальників, а на довгих столах громадилися якісь пляшечки та блискучі інструменти. Назустріч їм ступив молодий чоловік у білому халаті, який раніше потрапляв йому на очі буквально кілька разів.
— Роздягніться до білизни, — наказав Філострато. Скидаючи з себе одяг, Марк помітив, що стіна навпроти вся вкрита різноманітними циферблатами й датчиками, а внизу з підлоги виходить і втікає у стіну чимало гнучких шлангів та трубочок. Витріщені очиці тих циферблатів і цілі жмутки звивистих шлангів, які, здавалося, легенько пульсували, породжували химерне враження, наче то й не стіна зовсім, а якесь багатооке страховисько з безліччю щупальців. Молодий чоловік не зводив очей із тремтливих стрілок. Роздягнувшись, Філострато зі Стрейком і Марк помили руки й обличчя, тоді вбралися у білі халати, які італієць добув щипцями зі скляного контейнера, а далі вдягнули ще й рукавиці і маски на взірець тих, що носять хірурги. Потому італієць якусь хвилину мовчки вивчав покази датчиків, примовляючи: «Так, так… Ще трохи повітря, небагато, до позначки 0,03. Тепер впусти повітря до камери… повільно… до повного. Ввімкни світло. Зафіксуй рівень повітря. Трохи менше розчину. Ну, що, — обернувся він до Стрейка з Марком, — готові?»
А тоді повів їх до дверей у тій же всіяній циферблатами стіні.
IX. Сарацинова голова
1
— Здається, то найгірший сон із усіх, — сказала Джейн. Був ранок, і вона сиділа у блакитній кімнаті разом із господарем і Ґрейс Айронвуд.
— Так, — кивнув господар, — доки не почалася справжня боротьба, вам, мабуть, найважче.
— Мені наснилося, ніби я в якійсь темній кімнаті, — заходилася розповідати Джейн. — Там стояв дивний запах і безперервно щось тихенько гуділо. Потім засвітилося світло, але не дуже ясне, і я довго не могла збагнути, на що дивлюся. А коли нарешті збагнула… словом, довелося зробити неабияке зусилля над собою, щоб не прокинутися, бо я подумала, що бачу обличчя, яке висить у повітрі просто переді мною. Розумієте, не голову, а саме обличчя. Я бачила бороду, ніс, очі — хоча ні, насправді очей не було видно, їх закривали темні окуляри, — але над очима, здавалося, немає нічого… Принаймні, так здавалося спочатку. Та коли я звикла до того тьмяного світла, то страшенно перелякалася. Подумала було, що те обличчя — то маска, причеплена до чогось схожого на чималу кулю, але потім мені здалося, що то радше людська голова в якомусь тюрбані… Даруйте, з моїх слів, напевно, нелегко щось зрозуміти. Отже, то була голова, але верхньої частини черепа в неї не було, а зсередини… зсередини ніби щось википало, вивалювалося назовні… Словом, з черепа вилазила якась маса, обгорнута тонкою прозорою плівкою або чимось подібним, але такою дуже тоненькою плівкою, крізь яку все видно. Я бачила, як та маса тремтить і сіпається, і хоч була налякана мало не до смерті, але, пам’ятаю, подумала: «Убийте ж її, убийте! Не можна її так мучити!» Але ця думка відразу й зникла, адже я була певна, що та голова все одно так чи інакше мертва. Шкіра на обличчі мала зеленкуватий відтінок, рот був широко роззявлений і зовсім сухий… І я отак досить довго розглядала ту голову, аж доки не побачила, що насправді вона не висить у повітрі, а прикріплена до якоїсь чи то підставки, чи полички, словом, до чогось такого, а знизу, тобто з-під шиї, щось звисає. Тобто у неї була шия і навіть щось схоже на комір, а нижче — нічого: ні плечей, ні тіла… Тільки щось висіло. Пригадую, уві сні я подумала, що це, певно, якась така нова людина, котра має тільки голову і кишки, бо спочатку мені здалося, що то звисають нутрощі. Та невдовзі я, сама не знаю як, здогадалася, що там унизу все штучне: такі тоненькі гумові трубки, і подібні на колби скляні посудини, і щось металеве… Навіщо це все, я не розуміла. Всі ті трубки зникали в стіні. Минуло ще трохи часу, і тоді нарешті щось почало відбуватися…