— З вами все гаразд, Джейн? — спитала панна Айронвуд.
— Так, дякую, — відповіла Джейн. — Просто, знаєте, розповідати все це не дуже приємно. Так от, зненацька у голови з рота пішло повітря — ніби хтось запустив двигун, — з таким сухим, скрипучим звуком. Потім це повторилося ще раз і ще раз і зрештою перейшло у ритм — пуф, пуф, пуф… голова ніби дихала. Далі я побачила — це було так жахливо! — що з рота в неї капає слина. Знаю, це звучить по-дурному, але мені навіть стало трохи шкода ту голову, адже рук вона не мала і не могла витертися… Дурниця, звичайно, але саме це спало мені тоді на думку. Тим часом голова стала начеб оживати і навіть облизала собі губи. У мене було таке враження, ніби хтось відлагоджує машину, щоб подивитися, чи нормально вона працює… Розумієте, це виглядало так, немов та голова жива — і водночас слина в неї з рота капає на якусь зашкарублу, геть мертву на вигляд бороду… Далі до кімнати увійшло троє людей, усі з голови до п’ят у білому, в масках; йшли вони дуже обережно, от наче коти по даху. Перший був невисокий і дуже огрядний, другий — довготелесий і кістлявий, а третій… — тут Джейн мимоволі затнулася, — третій… думаю, то був Марк… тобто мій чоловік.
— Ви цього не певні? — спитав господар.
— Певна, — відповіла Джейн. — То був Марк. Я впізнала його ходу. І бачила його черевики. І чула голос. Я певна — то таки був Марк.
— Вибачте, — перепросив її господар.
— Потім усі троє підійшли ближче, стали перед головою і вклонилися їй, — повела далі Джейн. — Важко сказати, чи та голова на них дивилася, бо очі ховалися за окулярами. Вона продовжувала так само ритмічно випускати повітря, ніби дихала… а тоді заговорила.
— Англійською? — спитала Ґрейс Айронвуд.
— Ні, французькою.
— І що ж вона сказала?
— Я не дуже знаю французьку, тому всього не зрозуміла… і потім, говорила вона дивно, такими короткими фразами — ніби людина, якій бракує повітря, — без жодної інтонації. Ну й, звісно, не могла рухатись так, як це робить людина, коли говорить.
— Ви зрозуміли хоч щось?
— Небагато. Той огрядний, здається, відрекомендував Марка, і голова щось йому сказала, а він спробував відповісти. Його я зрозуміла легко, бо він розмовляє французькою не краще за мене.
— І що він сказав?
— Що зробить це через кілька днів, якщо зможе.
— І все?
— Майже. Розумієте, Марк не міг усього цього довго витримувати… я знала, що він не зможе. Пам’ятаю, уві сні я, наче остання дурепа, все хотіла до нього заговорити, бо бачила, що його нудить, що він ось-ось зомліє. Здається, я навіть намагалася крикнути тим двом: «Він же зараз впаде!». Але, звісно, не змогла. Потім вони забрали його геть з тієї кімнати.
Кілька секунд усі троє мовчали.
— Отже, це все? — озвалася панна Айронвуд.
— Так, — відповіла Джейн, — це все, що я пам’ятаю. Далі я, мабуть, прокинулася.
Господар глибоко зітхнув.
— Що ж, — мовив він, поглянувши на панну Айронвуд, — картина стає щораз яснішою і яснішою. Мусимо негайно скликати нараду. Всі вдома?
— Ні, доктор Дімбл поїхав до Еджстоу, в нього сьогодні учні. Повернеться ввечері.
— Отже, ввечері й зберемося. Будь ласка, підготуйте все потрібне. Господар трішки помовчав, а тоді повернувся до Джейн і мовив: