— Я негайно їду додому, — рішуче сказав Марк, підводячись з-за столу.
— Ти ба, який прудкий! Нікуди ти не поїдеш, — заявила Фея, і собі встаючи.
— Не поїду?! Та якщо все це правда…
— Не будь дурнем, золотце, — мовила Фея. — Послухай мене, я знаю, що кажу. Ти й так уже у вельми непростому становищі. Якщо ти зараз відлучишся без дозволу — все, вважай, тобі кінець. Так що краще підпиши бланк, а я поїду і привезу її сама. Це найкраще, що ти зараз можеш зробити.
— Таж ви щойно самі сказали, що вона вас бачити не може!
— Ну, як по правді, це не така вже й проблема. Звісно, якби її так не перекосило, все було б набагато простіше… Послухай, Стадоку, може, твоя дружинонька просто ревнує?
— До кого — до вас?! — кинув Марк, навіть не намагаючись приховати відразу, і повернувся до дверей.
— Ти куди? — різко запитала Фея.
— До Візера, а тоді — додому.
— Зачекай, краще цього не роби, інакше ми з тобою посваримося всерйоз і надовго. Сам подумай, ворогів у тебе і так уже вистачає…
— Та йдіть ви до дідька! — не витримав Марк.
— Стій, Стадоку! — крикнула Фея. — Зачекай! Не будь ідіотом!
Але Марк був уже у вестибюлі. Всі сумніви стосовно того, що робити далі, зникли. Спочатку — до Візера, проте не питати дозволу, а просто заявити, що він їде додому, бо у його дружини серйозні проблеми зі здоров’ям, і відразу вийти з кабінету — заки той встигне щось відповісти. Як усе складеться далі, наразі важко було сказати, але тепер це не мало особливого значення. Тож Марк одягнув плаща і капелюха, хутко піднявся сходами і постукав у двері кабінету заступника директора.
Відповіді не було, проте Марк помітив, що двері зачинені не зовсім щільно, а трішки штовхнувши їх і зазирнувши досередини, побачив, що Візер сидить у кріслі спиною до дверей.
— Я перепрошую, сер, — мовив він. — Можна вас на хвилинку?
Заступник директора не відізвався.
— Перепрошую, — повторив Марк голосніше, проте Візер ані не озвався, ані навіть не ворухнувся. Марк трохи повагався, а тоді переступив поріг. Обійшов довкола столу, глянув на господаря й на мить утратив дар мови: йому здалося, наче перед ним — труп. Утім, вже за секунду стало зрозуміло, що це не так. В кабінеті було зовсім тихо, і він виразно чув дихання Візера; той навіть не спав, бо очі мав розплющені і ніби мимохідь сковзнув по ньому байдужим поглядом. «Вибачте, сер…» — видушив із себе Марк, але змовк, бо чоловік у кріслі його не слухав. Візер, здавалося, перебував у цю хвилину де завгодно, та тільки не у себе в кабінеті, і Маркові навіть свінула геть божевільна думка: а чи не блукає душа старого зараз невагомою хмаринкою якимись примарними безпросвітними світами, десь у пустельних і безмовних просторах усесвіту? З безбарвних та водянистих Візерових очей прозирала сама безконечність — безформна і безмежна. В кабінеті було тихо і холодно: годинник стояв, а вогонь у каміні давно погас. Звертатися до людини з таким виразом обличчя не було, мабуть, жодного сенсу, але й просто піти геть теж не випадало, бо ж господар, безперечно, помітив його присутність. Марка охопив страх; йому ще зроду не доводилося переживати нічого подібного.
Коли Візер нарешті заговорив, то дивився не на Марка, а повз нього, кудись у вікно чи то пак у небо, що сіріло за шибкою.
— Я знаю, хто ви, — сказав він. — Ви — Стадок. Навіщо ви сюди прийшли? Краще б ви цього не робили. Забирайтеся геть.
І тоді нерви у Марка здали остаточно. Всі страхи, які день за днем поволі накопичувалися у нього в голові, зненацька бурхливо завирували, і це додало йому рішучості: через кілька секунд він уже стрімголов мчав сходами донизу, перестрибуючи по три східці нараз. Не збавляючи ходу, перетнув вестибюль і вискочив надвір. Куди йти далі, теж було цілком ясно: просто навпроти входу, поміж деревами, починалася стежка, якою за півгодини можна дістатися до Корт-гемптона, а звідти автобусом — до Еджстоу. Про майбутнє Марк у ті хвилини не думав узагалі. Тієї миті щось важили тільки дві речі: по-перше, опинитися подалі від Белбері, а по-друге — повернутися до Джейн. Потяг до дружини, фізичний, але зовсім не чуттєвий, заполонив усе його єство; саме її тіло подарувало б йому і втіху, і силу, а один-єдиний доторк умить змив би з нього весь бруд, у якому він, здавалося, добряче викачався останніми днями. Від думки про те, що вона й справді могла збожеволіти, не зосталося й сліду. Молодості властиво не надто вірити у лихо, тож Марк не міг позбутися відчуття, що варто йому як слід рвонутися — і тенета, у які він потрапив, розірвуться, хмари розвіються, а вони з Джейн сядуть у себе вдома пити чай, ніби нічого й не трапилось.