— Але ж там немає повітря!
— Я тільки переповідаю вам те, що чув від доктора Ренсома. Він стверджує, що повітря їм не потрібне, бо вони не дихають. Крім того, вони, за його словами, не розмножуються і не помирають. Як бачите, навіть якщо припустити, що загалом ця розповідь правдива, останнє твердження на власний досвід не опирається.
— На що ж вони тоді подібні?
— Я тільки переповідаю…
— Тобто, як вони виглядають?
— Навряд чи я зумію відповісти на це запитання, — похитав головою МакФі.
— А вони часом не велетенські? — ледь не мимоволі вирвалося у Джейн.
МакФі прочистив носа, а тоді сказав:
— Властиво, пані Стадок, веду я ось до чого: доктор Ренсом стверджує, що відтоді, як він повернувся на Землю, ці істоти не раз його відвідували. Отже, це те, що стосується першого зникнення. Минуло трохи часу, і він зник вдруге; його не було понад рік, і потім він розповів, що побував на Венері, куди його доправили ті ж таки елділи.
— То вони живуть і на Венері?
— Даруйте, але це ваше запитання свідчить про те, що ви не зовсім мене зрозуміли. Ці істоти взагалі не живуть на планетах. Якщо припустити, що елділи справді існують, то доведеться уявити собі, що вони, скажімо, ширяють у глибинах космосу, час від часу опускаючись на якусь планету… десь так, як птахи сідають на дерево. Доктор Ренсом розповідає, що деякі з них до певної міри пов’язані з тією чи іншою планетою, та все ж там не живуть. Вони просто істоти зовсім іншої природи.
На пару секунд у кімнаті запала мовчанка, а тоді Джейн запитала:
— Наскільки я розумію, до нас вони налаштовані приязно?
— Господар вважає, що так, але є один важливий виняток.
— Який?
— Елділи, які з давніх-давен пов’язані з нашою планетою. Схоже, нам дуже не пощастило з паразитами. І це, властиво, підводить нас до суті справи.
Джейн чекала, що буде далі, щиро дивуючись, чому всі ті дивовижі не особливо її й дивують. МакФі мав, либонь, справжній дар говорити про такі неймовірні речі абсолютно незворушно і безпристрасно.
— Словом, — продовжував він, — або в нашому домі справді бувають істоти, про яких я вам допіру розповів, або всі ми страждаємо від галюцинацій. Саме елділи повідомили нашому господарю — принаймні, він так стверджує — про змову, спрямовану проти людського роду; більше того, саме вони радять йому, як із цією змовою боротися… якщо це, звісно, можна назвати боротьбою. Певна річ, здоровий глузд підказує, що варто поцікавитися, як він збирається перемогти таких могутніх ворогів, сидячи тут і поливаючи грядки та дресируючи ведмедів. Повірте, я не раз ставив йому це запитання. Відповідь завжди одна: ми чекаємо наказу.
— Від елділів? То це їх він має на увазі, коли говорить про своїх зверхників?
— Цілком можливо, хоч у розмовах зі мною він цього слова й не вживає.
— Заждіть-но, пане МакФі, щось я не зовсім розумію… Ви ж наче казали, що елділи, пов’язані з нашою планетою, ставляться до людей вороже?
— Хороше запитання, — визнав МакФі, — але доктор Ренсом стверджує, що спілкується з іншими, позаземними елділами — своїми друзями з відкритого космосу. Земні елділи, навпаки, стоять за тією змовою проти людства, про яку я вам говорив. Уявіть собі, пані Стадок, що нам усім доводиться жити у світі, де оті злочинні земні елділи влаштували собі штаб-квартиру. І якщо наш господар має рацію, то тепер до нас стали навідуватися їхні порядні, скажімо, одноплемінці, які прагнуть очистити нашу планету від тієї наволочі.
— Ви хочете сказати, що ті елділи з космосу справді бувають тут, у цьому домі?
— Так вважає наш господар.
— Але ж ви мусите знати, правда це чи ні.
— Звідки я можу це знати?
— Ви їх бачили?
— Це питання не з тих, на які можна просто відповісти «так» або «ні». Мені доводилося бачити чимало речей, яких насправді не було там, де я їх бачив, або ж вони виявлялися не тим, чим видавалися спочатку; досить згадати веселку, або віддзеркалення, або заграву на заході сонця… не кажучи вже про сни. Зрештою, на мою свідомість могли вплинути сторонні чинники. Не заперечуватиму, я справді спостерігав у цьому домі явища, природу яких не можу пояснити повністю. На жаль, у такі хвилини в мене ніколи не було під рукою блокнота, щоб детально все занотувати, чи якихось засобів, котрі дозволили б з’ясувати, що відбувається.
— Хіба бачити не означає вірити?
— Може, й так — для дітей або тварин, — мовив МакФі.
— Але не для розумних людей — ви це хочете сказати?
— Мій дядько, доктор Дункансон (можливо, вам знайоме це прізвище — він був головою Генеральної асамблеї за протокою, у Шотландії) в таких випадках зазвичай казав: «Покажіть мені, де про це написано у Божому слові», а тоді гупав по столу грубезною Біблією. Так він затикав рота відвідувачам, які приходили до нього побазікати про свої релігійні досвідчення. Якщо врахувати, скільки всякої всячини йому довелося вислухати за життя, то він, безумовно, мав рацію. Звісно, пані Стадок, я не поділяю всіх поглядів свого дядька, але керуюся тими ж принципами. Якщо хтось чи щось хоче, щоб Ендрю МакФі повірив у його існування, то нехай зволить з’явитися перед ним у білий день, за присутності належної кількості свідків, і не бентежиться, побачивши фотоапарат чи термометр.