— Отже, щось ви таки бачили?
— Еге ж, бачив. Але ж не можна так легко приймати все на віру. То могла бути, наприклад, галюцинація чи якийсь фокус…
— Ви що, справді вірите, що господар на таке здатний? — сердито запитала Джейн. — І хочете, щоб я теж у це повірила? Думаєте, він просто якийсь шарлатан?
МакФі знову поліз до кишені по табакерку.
— Послухайте, пані Стадок, — мовив він, — мені хотілося б, щоб у нашій розмові слово «вірити» звучало якомога рідше. Для мене цілком очевидно, що неупереджений, безсторонній дослідник повинен враховувати і можливість того, що явища, про які я згадував, були спричинені якимись хитромудрими фокусами. Те, що така гіпотеза може цілковито суперечити почуттям цього дослідника, до уваги брати не варто; навпаки, на ній слід наголосити хоча б тому, що дослідник із суто психологічних мотивів буде, ймовірно, вельми схильний просто її знехтувати.
— Врешті-решт, існує така річ як вірність, — зауважила Джейн. МакФі, який саме обережно закривав табакерку, звів на неї погляд — і в очах у нього раптом зблиснув запал, якого вистачило б на добру сотню ревних ковенантерів.
— Справді, така річ існує, — підтвердив він, — і з роками ви переконаєтесь, що ця чеснота надто важлива, аби витрачати її на окремих осіб…
Цієї миті у двері постукали. «Заходьте!» — відгукнувся МакФі, і до кабінету ввійшла Каміла.
— Ви вже поговорили? — запитала вона. — Джейн обіцяла вийти зі мною до саду, ми хочемо трохи прогулятися перед обідом.
— Цур вам і пек! — розпачливо махнув рукою МакФі. — Чудово, милі мої пані, просто чудово. Отже, до саду. Може, й вороги теж отак собі прогулюються, хтозна… Та вони скоро приберуть до рук цілу країну, а ми й пальцем не ворухнемо!
— Ви, мабуть, не читали поеми, яку я саме зараз читаю, пане МакФі, — сказала Каміла. — Там усе сказано однією короткою строфою:
— Звідки це? — запитала Джейн.
— З книжки «Таліесин через Лоґрес».
— Пан МакФі, напевне, читає тільки Бернса.
— Бернса! — мовив МакФі з глибокою зневагою, вельми енергійно висуваючи шухляду і виймаючи звідти чималу паку паперів. — Що ж, любі мої пані, якщо ви йдете до саду, то не смію вас затримувати.
— Він розповів тобі?! — вирвалося у Каміли, коли вони з Джейн вийшли в коридор. Джейн, скорившись першому пориву — таке з нею траплялося нечасто, — схопила подругу за руку і відповіла: «Так!». Обидвох охопило якесь химерне почуття, проте жодна не зуміла б до пуття те почуття описати. Вони підійшли до дверей, що вели у сад, а коли вийшли надвір, то перед їхніми очима постало видовище, яке тієї миті видалося їм ледь не апокаліптичним, хоч насправді в ньому не було нічого аж такого дивного.
Цілий день вітер ставав дедалі сильнішим, і хмари на небі майже розвіялися. У повітрі різко потягнуло холодом, а зірки над головою були як ніколи яскраві. Високо вгорі над останніми клаптями хмар, які притьмом тікали кудись за обрій, сяяв в усій своїй несамовитості повний місяць — не той лагідний місяченько з незліченних народних пісень, які особливо полюбляють співати у південних краях, а місяць-мисливець, розпалений витязь — покровитель безумців, в жилах у яких нестримно вирує гаряча кров. Якби той холодний супутник лише допіру пристав до нашої планети, а отже й уперше з’явився на очі Джейн із Камілою, то й тоді, мабуть, не справив би на них такого моторошного враження. Джейн відчула, як по спині в неї забігали мурашки.
— Знаєш, той пан МакФі… — почала вона, коли вони бралися вже під гору стрімкою стежкою, якою можна було дістатися до найвищого місця в саду.
— Та знаю, — відгукнулася Каміла, а тоді запитала: — Ти в це повірила?
— Ясна річ.
— А як пан МакФі пояснив тобі господарів вік?
— Маєш на увазі, те, що він виглядає так молодо… чи є таким молодим?