Чим саме він там займався, вони, щоправда, не знали, але зайшли — кожен своїм шляхом — надто далеко, щоби вважати перекази про Мерлінові вміння та здібності не надто обґрунтованими легендами, а чи й просто побрехеньками, або безпосередньо ототожнювати його мистецтво з тим, що за часів Відродження називали магією. Дімбл навіть стверджував, що добрий філолог може за самим текстом розпізнати, про магію йде мова чи про щось інше. «Що спільного, — запитував він, — між схильними до потаємних ритуалів окультистами на кшталт Фауста, Просперо чи Архимага з усіма їхніми опівнічними чуваннями, забороненими книгами, владою над злими духами та стихіями, і Мерліном, який досягає того, чого хоче, тільки тому, що він — Мерлін?». І Ренсом погоджувався. Він вважав, що Мерлінове мистецтво було останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що потрапило до Західної Європи після падіння Нумінору і сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні. З магією епохи Відродження це не мало абсолютно нічого спільного. Цілком можливо (хоч стосовно цього були ще деякі сумніви), що зазначене мистецтво несло на собі тягар провини суттєво менший за той, який приписувався магії, і вже точно було значно дієвішим. Адже ні Парацельс, ні Агріппа, ні іже з ними особливими досягненнями не відзначалися; сам Бекон, якого важко назвати ворогом магії, зауважував, що чародії «не досягли ні величі, ні безперечних успіхів у своїх діяннях». Назагал могло скластися враження, що розквіт заборонених мистецтв, який припав на добу Відродження, призводив лише до того, що людина губила свою душу, нічого навзамін не отримуючи; однак те прадавнє мистецтво, про яке тут іде мова, мало зовсім іншу природу.
Та якщо такі-от здогади про те, що Бреґдон міг викликати зацікавлення хіба у людей, які прагнули відшукати останні сліди атлантичного характерництва, справді відповідали дійсності, то це могло сказати товариству, яке зібралося в сент-енському маєтку, багато чого ще. Стало, наприклад, зрозуміло, що HIKE, на превеликий подив, цікавиться не тільки сучасними і, сказати б, матеріальними формами енергії. Ренсомові було ясно, що за цим неминуче криються знання і впливи, властиві тільки елділам. Інша річ, звісно, чи було відомо працівникам інституту, що за їхнім закладом стоять темні сили, та це врешті-решт мало не таке вже й велике значення. Ренсом не раз повторював: «Знають вони чи ні — розвиток подій від цього не залежить. Питання, властиво, не в тому, як збираються діяти люди з Белбері — про це вже темні елділи подбають, не сумнівайтесь, — а в тому, якої вони думки про свої вчинки. Бреґдон — в їхніх руках, і нам залишається тільки чекати, щоб дізнатися, відомо хоч комусь із них, що саме вони там шукають, чи для того, щоб усе це пояснити, нашвидкуруч зліпили якусь теорію, пов’язану з ґрунтом, повітрям, магнітним полем чи хтозна-чим іще».
Спочатку Ренсом підозрював, що неабияку роль для ворогів відіграє власне Бреґдонський ліс — адже недарма здавна вважається, що у таких справах не останнє значення має саме місце. Проте сон, у якому Джейн побачила бородатого старого, що безпробудно спав глибоко під землею, багато чого прояснив. Йшлося, отже, про щось набагато конкретніше, щось заховане під Бреґдоном, щось таке, що можна просто викопати… йшлося, по суті, про Мерлінове тіло. Коли елділи розповіли про це Ренсомові і підтвердили ймовірність такої знахідки, він майже не здивувався. Не дивувалися й вони. Такі звичні для землян стадії буття, як народження, життя, смерть і розклад, були для них не менш дивовижними, ніж незліченні інші прояви буття, які звіку-правіку безнастанно проходили у них перед очима. Цим вищим істотам, завдяки діяльності яких постає те, що ми називаємо «природою», ніщо не видається «природним». Їм добре видно, що кожному чинові творення притаманна, так би мовити, цілковита довільність. Для них не існує жодних припущень загального характеру; все народжується, заздалегідь сповнене красою, немов ото жарт чи пісня, постає з тієї достоту чудесної миті самообмеження, коли безконечність, відкидаючи міріади інших рівноцінних можливостей, породжує конкретне творіння. Відтак елділи зовсім не дивувалися, що тіло може пролежати півтори тисячі літ і не перетворитися на тлін, адже їм були відомі світи, де такого явища, як тління, не існує взагалі. Не вражало їх і те, що весь цей час у тому тілі жевріло життя, бо ж вони знали безліч найрізноманітніших способів, за допомогою яких душа поєднується з тілом і відокремлюється від нього — відокремлюється без жодної шкоди для взаємного впливу, що існує між ними, поєднується без справжнього воплочення, або зливається з ним так тісно, що обидвоє перетворюються внаслідок цього на щось третє, або періодично вступає з ним у злуку — коротку, наче обійми в день весілля. Словом, елділи принесли Ренсому не вість про неймовірне чудо, а просто звістку, яка може стати у пригоді під час війни. Мерлін не помер. П’ятнадцять століть його життя перебувало хтозна-де, поза межами нашого одновимірного часу, проте за певних обставин могло до нього повернутися.