– Все буде нормально.
– Нехай я дурна, але я знаю, що кажу, вислухай все, погодься, а приїдеш – порадимося, разом вирішимо, як бути. Пообіцяй мені.
Лана вчепилася в руку, дивилася благальними очима.
– Добре, не бійся, так і буде.
– Модю… – Лана схилила голову на плече і не відводила очей.
– Що, дівчинко?
– Здається мені, що затребує тебе столиця… Чуйка в мене… Ти ж знаєш, вона мене не підводить.
– Та знаю! Даремно ти це говориш… Пішов я, час.
– Поцілуй мене.
Ніжно поцілував Лану в маківку, торкнувся щоки.
– Чекай… Повернуся… І… будь обережна.
У статусі охоронця Модест мав би їздити в джипі поруч з водієм, а Жабов позаду. Але із самого початку Сашко визначив йому місце на задньому сидінні. Часто Сашко сам сідав за кермо, тоді він вмощувався поруч.
У столицю виїхали удвох. Модя зайвого не запитував – значить, так треба. По місту їхали мовчки, заправилися, за містом Сашко додав – потужна машина дозволяла, а документи для даїшників у нього були.
– Як тобі Лана?
Цього питання Модест не чекав.
– Класна, – видихнув.
– Дивись, не западай, вона не під одним була, зіграти може, вміє – будь здоров.
– Сам розберусь!
– А ти не кип’ятись, я тобі від душі раджу, повір, у жінках розбираюся.
– Розмова марна, давай про що-небудь інше, з Ланою я сам розберуся.
– Як знаєш…
Помовчали. Жабов безперервно димів своїм «Мальборо» і крутив ручку радіоприймача.
– Слухай, Модю, ми їдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе підготувати.
– Я буду грати якусь особливу роль?
– Особливу – не особливу… Ти, крім усього іншого, мій давній товариш… До шефа не кожен вхожий.
– Ти ж із ним працюєш, спілкуєшся, а я усього лише охорона.
– Начальник охорони.
– Ти мене вже підвищив?
– Ти – начальник охорони, і тобі будуть особливі завдання, особливі доручення, можливо, прямо від шефа.
Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко різко пішов на небезпечний обгін.
– Шефу ти сподобаєшся, він про тебе вже знає і заздалегідь симпатизує. А особливі завдання – конкретні гроші.
– Ми не продаємося, ми продаємося дорого, так, чи що?
– Так, Модю, від грошей ніхто не відмовляється, час такий.
– Які ж такі доручення?
– Ну, по-перше, потрібно для початку зустрітися із шефом, а по-друге, буде так, як він вирішить. Може доручити через мене, а може і напряму.
Більше про шефа і про конкретну роботу Сашко не сказав ні слова, патякав про час, гроші, успіх.
У столиці Модест був лише один раз, ще за радянських часів. У сьомому класі навесні на вихідні дирекція організувала автобусну екскурсію. Запам’яталася Лавра, Софія, величезний стадіон, величний Дніпро, а ще – як ловили голубів на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два дні…
– Ліворуч – міжнародний аеропорт, повітряні ворота країни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?
– Ні.
– Поїдеш, паспорт зліпимо.
Вечірня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Ніякого порівняння з рідним обласним містом. Море різнобарвних вогнів, широкі вулиці, іномарки, центр нагадував європейськ й американські міста з фільмів. Висока коробка готелю закрила місяць, скляні двері безшумно роз’їхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усміхнувся красуні-адміністратору, змахнув перед її очима кольоровою пластиковою карткою Ліфт миттєво підняв їх на дванадцятий поверх.
– Ось наші апартаменти.
Сашко відкрив холодильник у холі, дістав мінералку.
Номер був величезний. Спільний хол, кімната для нарад ванни, душові, туалети, окремі кімнати.
– Година часу, – відпочиваємо, перебираємось. Зустрічаємося тут, – Жабов сховався за дверима.
Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвісив речі в шафі, швидко прийняв душ, включив телевізор. Каналів – не порахувати! З балкона столиця була як на долоні, вогням ні кінця ні краю.
За годину зустрілися в холі.
– У казино чи в бар?
– Аби поїсти…
– Тоді в ресторан, я забув, що твій апетит не порівняти з моїм.
Сашко набрав номер. Вільний столик пообіцяли за двадцять хвилин.
– Завтра о десятій зустріч із шефом, у нього до тебе є розмова.
– Що за розмова?
– Пам’ятаєш байки діда Башкира про скарби? Пам’ятаєш наші походи в Холодний Яр?
– А чого ж не пам’ятати? Ми усі тоді на це присіли, хто з пацанів не мріяв знайти скарб… Ти от знайшов…
– Шеф – любитель оригінальних стародавніх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували ікону, не ікону – іконище. Розмір – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладі. Не йому, правда, а дружині… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Міс столиця… Красуня писана… Але стерво!..