Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:
– Потім!
У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.
– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.
– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.
– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…
Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.
Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:
– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?
Сашко видихнув дим.
– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.
– Думай, думай.
– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.
Зустрілися, немов не бачилися вічність.
– Не розумію, як я жив без тебе.
– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.
– Ну як тут?
– Тепер нормально.
– А було?
– По-всякому…
– Розказуй.
А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку-другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.
«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»
Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.
– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.
– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.
– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.
– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися. Якщо Саня не зможе, сам буду шукати цього з кривою шиєю.
– Він непростий, навряд чи з тобою говоритиме.
– Подивимося, ранок покаже.
Наступного дня Жабов проводив нараду за нарадою Охоронців, що тинялися в офісі, покликав перед обідом.
– Так. Ситуацію я постараюся вирівняти найближчим часом. Те, що сутичок не було, добре, – підбив підсумок вислухавши всіх. – Нічого не змінилося, працюємо далі, як і працювали. Модесте, залишися, Лано, зайдеш пізніше…
І по тому, як Лана вийшла:
– Модю, поки походиш зі мною. Поки – це поки улагодимо з Бергамотом, поки деякі справи поробимо, два-три дні може, тиждень. За цей час команду підбери, чоловік п’ять.
– Навіщо команду?
– Браслет шукати. Може, копати доведеться. Ікони ти і сам збереш.
– Ми з Ланою справимось.
– Добре, я сам призначу людей.
Лана в шефа сиділа довго. Вийшла стурбована, а поговорити не встигли.
– Їдемо, – на ходу кинув Сашко.
Додому дістався опівночі. Лана під теплою ковдрою читала свою улюблену японську поезію.
– Там хвостик, – кивнула на вікно, вимкнула світло.
Визирнув крізь штору, оглянув двір.
– У зелених «жигулях».
Побачив вогник сигарети.
– Вони мене нервують. На вулиці приставати не будуть і в квартиру не підуть, де-небудь у кафе чи в барі…
– Може, піти поговорити?
– Нерозумно.
– Їсти будеш?
– Я тебе не дочекалася, голодна була…
– Про що так довго з Сашком?
– Шеф Сашкові таких завдань поручив! А Сашко акуратно на мене їх усі переклав.
– Розповідай.
– Та що розповідати…
Лана вибралася з-під ковдри, пройшлася по кімнаті, закурила, сіла в крісло. Перехопила погляд Модеста, що не піднімався вище її стегон. Усміхнулася, натягнула футболку на коліна.
– Ти не готовий слухати!
– Весь увага!
– Дурнику, одне на умі… У столиці задумали позбутися нашого мера. Він сам прийде в пастку. Один бізнесмен буде передавати хабар, а грошики помічені. Отут саме рубоповці і накриють. Відразу ж газети, телебачення – все готове. І буде політичний труп. А через декілька днів у нашому місті буде ще один небіжчик. Уже конкретний. Персона відома. От усім цим Жабов і доручив мені займатися. Тобто я – центр, координатор, до мене все стікається, я усіх знаю. Усі механізми між собою ні-ні, тільки через мене.