Якийсь час Гуляш уникав зустрічей з Мариною. Але бажання взяти цю сарну не померло, не пропало, воно ставало все сильнішим, нуртувало, навіть дратувало. І от святкування Нового року в інститутській їдальні. І Слава, і Марина закінчували інститут. Усі дівчата ансамблю вирядилися в кремпленові сукні різних кольорів і фасонів, що ледь прикривали білизну. Хлопці, запрошуючи панянок на танець, намагалися танцювати так, щоб трусики «засвітилися». Зала їдальні, вона ж репетиційна зала ансамблю, була вся у дзеркалах. Пацани-першокурсники випали в осадок від «еротичної» вечірки. Усі добре підпили. Слава запросив Марину на танець, і вона не відмовила. Покружляв, вийшли покурити. У порожній аудиторії Гуляш посадив дівчину на стіл, поцілував. «Буде прощальна ніч?» – запитав. «Буде, але потім, зараз ходімо до зали». Гуляш погладив Марину по щоці, сказав, що відлучиться на годинку. А вся справа в тому, що в гуртожитку чекала його односельчанка-першокурсниця, яка пообіцяла в цю новорічну ніч віддатися своєму кумирові. «Сьогодні я доб’юся свого! – шепотів сам собі Гуляш. – Але не можу ж я втрачати можливість переспати з незайманою, яка сама забажала цього». Він поспішав, летів у гуртожиток. Щоб скоротити шлях, поліз через високу гостроносу огорожу. Не звернув уваги, що залізна піка з огорож встромилася під піжонську закордонну куртку, застебнуту на блискавку. Стрибок… Власне, стрибнути не вдалося, Гуляш повис, як сосиска під шкірку. Як не крутився, як не борсався як не чіплявся ногами, – руками дотягнутися не міг, – звільнитися не вдавалося! Через годину почав мерзнути, опустив шапчині «вуха» і що було сили лупив себе руками по всьому тілу, куди тільки міг дістати. Ще через годину побачив недалеко два силуети. Згадав, що вміє свистіти… Марина та її приятель незграбний Ваня-агроном, з реготом, з жартами-примовками звільнили гуляку. Гуляш, злий, змерзлий, метнувся в гуртожиток, навіть не подякувавши. Але першокурсниця, не дочекавшись, так і залишившись у ту ніч незайманою, пішла з друзями і подругами на Центральну площу до міської ялинки.
На випускному вечорі Марина попрощалася із Славою кивком голови…
А пройшов час, повернулася доля до Слави Гуляша, як він сам любив говорити, передом. Відігрався він на Марині-молодшій. Так приручив дівчинку, так привчив до грошей, що іноді боявся майбутніх наслідків. Поки все, слава Богу, ладненько. «От з’їжджу з нею на кориду, а там… Оберуся в депутати й у столицю! Марина тут залишиться, згодом усе залагодиться, так і викручуся».
Слава Гуляш мріяв. А що, хіба мерам заборонено мріяти? Тим більше що бабки у Слави були: виходить, мрії реальні.
«Мало платять, в інших містах серйозніше, колеги просвітили. Правда, і місто у мене не дуже велике… Нічого, спочатку в депутати, а звідти придивлюся».
На кільцевій біля соснового бору Слава пригальмував. Умовлене місце, клієнт завжди чекав тут, а сьогодні щось спізнюється. «Негаразд! Наперед заряджу більше. Покараю… Що там? На кінцевій тролейбусів робітники ремонтують колію… Ага! От і клієнт».
Синій «жигуль» пригальмував біля припаркованої на узбіччі машини мера, одночасно опустилися шибки, з «жигуля» висунулася рука з конвертом. Конверт умить перекочував у машину мера. Гуляш відразу ж відкрив бардачок, сховав конверт, повернувся до віконця і побачив негарний блиск в очах клієнта. Відразу тишу розірвало – виття сирени, вереск гальм, якийсь лемент… Дверцята різко відчинили.
– Вийти з машин! Швидко!
«Мля! Рубоповці! Заступник начальника УВС! Ого! Влип, чи що?»
– Провокація! – спокійно і чітко сказав Гуляш, виходячи з машини.
Підняв очі, оглянув усіх і, зустрівшись очима з міліцейським полковником, зрозумів, що не скоро він побачить бій биків.
І ще одні очі видалися йому пророчими. На кінцевій зупинці самотньо стояла дівчина. Погляд Гуляша зупинився на її тонкій фігурі в чорному облягаючому костюмі. А очі… Вони, ці очі, здавалося, чекали моменту зустрічі з його очима. Дочекалися і ніби промовили: «Все, спасибі тобі, Гуляш, що попався, саме це мені й було потрібно». Уже біля Управління внутрішніх справ мер згадав, що панянка заходила до нього із Сашком Жабовим. Розмова у них з Сашком тоді не вийшла, а дівчину-азіатку Гуляш запам’ятав. «Чорт! Невже Жабов?! Цілком можливо…»