– От, – видихнув і обережно опустив на табуретку згорток, – книга.
– А…
– Сам не донесу… Важкі… Ходімо, сусіде, підмогнеш… Десятку скину…
Лана і Модест від душі розсміялися.
Ікони акуратно по одній занесли в хату. Приймак двічі, плюючи на пальці-сосиски, перерахував гроші, дістав сіру величезну носову хустку, загорнув, опустив у бездонну кишеню і, як фокусник, дістав звідти півлітра.
– Цю справу треба обмити!
У Лани очі полізли на лоба:
– Ні! Без мене! Я спати.
Засиділися за північ. Від горілки і з радості Приймака розвезло. Хоча він не забував час від часу мацати рукою згорток у кишені. Окунь теж похитувався і відчував, що гарненький. Відвів сусіда додому, поставив у сіни, прибрав на столі… Двері в хату були замкнені! Пошкрібся у вікно виникло ледь помітне в темряві обличчя Лани.
– Я тебе п’яного не хочу!.. – скоріше прочитав по губах ніж почув.
Зрозумів, що так і буде, спробував образитися, але висловити образу було нікому, а тому кинув у кухні на підлогу пару старих курток і пропав у тяжкому, але міцному сні. Прокинувся рано, приніс із криниці два відра води, покрякуючи, обмився. Організм відгукнувся, повертаючись до життя. Проходячи повз хату, штовхнув двері. Відчинено!
Лана розметалася на великому низькому ліжку, розкидала руки, по-дитячому сопіла. Нахилився, обережно доторкнувся губами до щоки. Відкрила очі, впізнала, потягнулася руками, обійняла за шию.
– Холодний! Йди, зігрію. Скучила…
Заснути й не намагалися…
– Якщо хочеш, щоб я з тобою була, не пий, це єдине, про що прошу…
До баби Насті пішли вдвох. Стара їм зраділа, Лану не знала де посадити, взялася пригощати молоком, домашніми коржиками. Коли Модест попросив показати намисто, не роздумувала і не відмовлялася, принесла із спальні, подала Лані. Прикраса стародавньої роботи зачаровувала, заворожувала.
– Скільки ж коштує таке диво? – вирвалося в дівчини. Баба Настя піджала губи.
– Продавати не збираюся!
Забрала намисто, віднесла в спальню.
– Мене, дочко, про нього вже питали, просили, щоб ціну склала. Я онучці передам, бо дочок у мене немає. Синовій Жені подарую, коли шістнадцять стукне. Дасть Бог, доживу…
Модест провів Лану в двір, сам мотнувся в контору, подзвонив, щоб прислали машину, – мобілка в селі була безпорадною.
– Відвезу і повернуся, дочекайся мене тут.
– Без тебе вночі буду боятися…
– Зачинишся в хаті. Кого в селі боятися? Та й повернуся я до ночі.
– А раптом…
Поки чекали машину, прийшов ще один гість, Єгор Ігорович, лісничий. Баба Настя в магазині всім повідала, що Дмитро Марсович Окунь до неї заходив з молодою дружиною-кралечкою. Єгор Ігорович дружив з Марсом. Обнялися, присіли під вишнею, лісничий позітхав про минуле життя.
– Єгоре Ігоровичу, – звернувся Модя, коли Лана підсіла до них. – А що, як ми в тебе трохи поживемо? Ліс, озеро, гриби, рибалка… Відпустку собі влаштуємо.
– З дорогою душею! Тебе хотів кликати, а з молодою дружиною – ще миліше старому буде. Хоч зараз ходімо.
– Та ні, трохи пізніше приїдемо, зараз робота не пускає.
– Обдурите старого… Ну, а якщо зберетеся, тільки радий буду.
Почувши шум автомобіля, Модест поцілував Лану в маківку, швидко погрузив ікони, підхопив книгу.
– Не журись…
Жабов привезеному зрадів, спробував було заїкнутися з приводу намиста, але Окунь відрізав:
– Умовимо бабу, сина підключимо.
– Думаєш?
– Не у баби, так у внучки викупимо, нікуди воно не дінеться. Правда, почекати доведеться.
– Так шефу і розкажеш.
– Сам розкажеш…
– Вранці виїжджаємо.
– А Лана?
– Шеф нас обох викликає!..
Валентин Валентинович усе ходив навколо ікон. Дивився з усіх боків, обережно торкав пальцями, чмокав.
– Ну, молодець! Дякую! Уважив! Книга теж цікава, потім із лупою подивлюся, матиму задоволення наодинці. Що там з іншим, хлопчики?
Сашко відрапортував, Модест кивнув.
– Чекати і доганяти невесело, – зібрав усмішку-гримасу шеф. – Будемо думати… А за роботу треба дякувати, відправлю я вас на день-другий відпочити за кордон!
– Валентине Валентиновичу! – стрепенувся Модест. – Мені в село треба!
– Картоплю копати?!
– Валентине Валентиновичу, – втрутився Сашко, – він не зрозумів, розгубився, він же за кордоном ніколи не був…
– Що ми сперечаємось? Завтра удвох супроводжуватимете Ганну. День там побудете і назад. Не відпочинок це, – робота, відрядження. Усвідомили?
Увечері Модест валявся в номері, переживаючи за Лану. «Дідько! Не подзвонити, не передати ніяк!..» Сашко, очевидно, зустрічався із шефом у своїх справах.