– На фіга? – мляво запитав Болік.
– Так треба! Може, доведеться Модесту допомагати, а може, відібрати те, що він знайде… До вас під’їдуть ще троє від Бергамота. Модя і дівка знати про них не повинні. Всю брудну роботу будуть виконувати вони. Конкретні вказівки в деталях одержить Льолік, він буде за головного. І щоб ніякої самодіяльності…
– А я б цю жовтошкіру трахнув… – мрійливо потягнувся Болік.
– От і трахнеш! – одразу ж відповів Жабов.
Болік поперхнувся пивом.
– Коли все необхідне буде у вас на руках, Модеста… приберете! Тільки не самі, нехай це зроблять люди Бергамота, у нього є професіонали. А Лана буде вам у подарунок… Потім віддасте її партнерам…
– …якщо буде що віддавати, – закінчив Пастух.
– Усе, я пішов, люди Бергамота зараз будуть. У принципі, ви один одного знаєте, бачилися. Переговорите і вперед. Там є один тихий хутір, Льолік знає. Ваша база. Я, може, туди під’їду.
Сашко Жабов вдавлював педаль газу, не звертаючи уваги на знаки і повороти.
«Так, разом училися! Так, разом виросли! Так, у друзях ходили! Так! Так! Так!!! Ну і що?! Мене ніхто не пожаліє! Тільки розслаблюся – зжеруть з потрохами! Чому я повинен жаліти Модю? Лану потрібно прибирати? Потрібно! А Лану він ніколи не простить. Та й сам він знає багато, він і учасник, і свідок. А це ті, кого… Шеф правий!»
Єгор Ігорович ішов легко, незважаючи на свої шістдесят дев’ять, Модест і Лана ледь встигали за ним. Стояли перші дні осені. Ліс не поспішав розставатися з листям, хоча в багатьох місцях уже перефарбувався. Модя задивився на Лану і наткнувся шиєю на гілку. Боляче…
– Це тобі не на Адріатиці, – іронічно шпигнула дівчина.
– Чому ти ображаєшся! Начебто я зі своєї волі туди поперся.
– Але із задоволенням!
– Сама ж казала, щоб я слухав шефа, кивав і виконував…
– А на пенсію не хочу, – задумливо мовив лісничий, – хто замість мене буде, хто ліс знає? Приїздив, правда, один на практику, юний зовсім, серйозно його спочатку не сприйняв. А він розумний…
І Модест, і Лана в душі зраділи, що Єгор Ігорович перервав їхню суперечку. Їм обом набридло сперечатися, а зупинитися не могли.
– Ну от, прийшли.
За кущами виднілася дерев’яна огорожа, за нею акуратний будиночок на галявині з приліпленим довгим сараєм.
– Ось моя хата. Разом з дружиною будували, земля їй пухом. Куми допомагали. А прибудову сам робив, щоб усілякі потрібні і непотрібні речі десь складати. Ходімо, собак немає, Жиган мій загинув, чекаю щенят від кумової вівчарки.
У хаті було дві кімнати.
– Нам з дружиною більше і не потрібно було, – ніби виправдовувався лісничий, – дітей немає. Ви розташовуйтеся в кімнаті, а я на горищі ночуватиму або у прибудові. Та й піду я сьогодні на кілька днів, так що заважати не буду.
– Дякуємо! Ми ненадовго.
– Так хоч і надовго. Живіть, веселіше буде. Я радий, що Модест оженився. Марс усе сподівався на онуків… Добрий мужик був, правильний. І це… син у нього правильний… Дмитро, виходить, чи Модя, як ви його там у місті називаєте, – підхвалив сина свого приятеля лісничий.
Лана весело дивилася на Модеста. Не розсміялася тільки щоб не скривдити старого.
– Дочко, накривай на стіл. Я в льох.
Лана дістала з рюкзака хліб, овочі, ковбасу, вручила Модестові ніж і консерви.
Лісничий поставив на стіл банку з грибами, темну пляшку.
– Домашня…
– Під таку закуску гріх не випити, – підтримав старого Модест.
Під час обіду Єгор Ігорович згадував Марса, розповідав якісь випадки з минулого життя. Потім, закуривши самокрутку з міцної махорки, посидів мовчки, зітхнув, ляснув долонями об коліна.
– Добре. Залишайтеся. Хату не спаліть. А так – статевозрілі, що робити – знаєте, – підморгнув Модесту, чиркнув шорстким пальцем Лану по носі. – Буду через три-чотири дні.
Модест вийшов у кімнату, притих. Лана помила посуд і з’явилася на порозі.
– Чим зайнятий, чоловіче? – бризнули веселі іскорки чорних очей.
Розсміявся.
– А чом би й ні? – відірвався від паперів. – Я ніколи не був одружений.
– Я теж… не була заміжня…
Модест підхопився, підняв легке податливе тіло на руки, закружляв.
– Ми самі! Нікого!.. Яка ти легка… Пушинка…
– Сьогодні нікуди не підемо?
– Нікуди!
Вони впали на ліжко, цілувалися, у перервах між поцілунками знімали один з одного одяг.
– Не квапся… У нас з тобою ціла вічність… Закохаю…
– Я кохаю тебе…