– Ти не говорив мені цього ніколи…
– Я цього не говорив ніколи нікому…
І вже не було Модеста і Лани. Були Адам і Єва. Навіть Господь відвернувся, щоб не дивитися на те, що виробляли ці двоє.
Отямилися, коли сутінки прогнали з кімнати останні клаптики денного світла. Запалили гасову лампу. Лана зібрала одяг, поставила на плиту відро, залізла під ковдру.
– Давай, чоловіче, – продовжувала грати, – розтопи плиту.
Модест притягнув із сараю три оберемки дрівець.
– Зараз буде жарко.
– Постав мені лампу і дозволь подивитися твої записи. Що ти все крапаєш? Це не таємниця?
– То не я. То записи діда Башкира, казки, легенди… Я їх перечитую. Він мені залишив, віддав, просив, щоб я дописував… А я… ну… не вмію ще…
Модест зібрав розкидані на столі аркуші, склав їх один до одного, подав Лані і вийшов на кухню топити плиту.
– Обожнюю казки, – муркнула вслід дівчина, підтягуючи ковдру до підборіддя і підсовуючись зі стосом паперу до лампи…
Всі путі їм відомі,
Яруги їм знайомі…
Самі скачуть, як вовки сірі в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави…
Слав важко зітхнув. Спогади переслідували його. Видіння завжди приходило в той час, коли сонце ховалося за обрій. Кожен вечір приносив йому страждання. Пройшло вже багато років, але страшні події виникали перед очима в подробицях…
Хази напали раптово. Подвір’я Чигиря, огорожене високим частоколом, було неприступним, якщо всі захисники були біля бійниць.
І степові Вовки, і лісові Рисі обходили цей частокіл. Рисі останнім часом рідко висовувалися з лісу.
А Вовки знахабніли, вони все частіше виходили на пошук здобичі вдень і поверталися не з пустими руками. Очевидно, їхні боги, боги племені степових Вовків – хазів, – здобули перемогу в небесній битві над богами інших племен.
Більшість чоловіків племені Чигиря пішли із щорічними дарунками до Великого Князя, містечко якого стояло на одному із семи пагорбів над Великою рікою. Хази провідали про те і раптово напали. Вони, як мурахи, лізли на високу огорожу. Старі, юнаки, жінки, навіть діти з роду Чигиря, що залишилися на подвір’ї, стали біля бійниць. Сили були нерівними.
Слав піднявся вище за всіх. У свої шість років він був міцним і пружним, як маленьке бобреня. Невеликий лук у руках хлопчика, іграшка, не був небезпечним для нападників.
Слав люто випускав стрілу за стрілою, стріли потрапляли в ціль, ламалися об дублені шкіри, а якщо і застрягали в тілах ворогів, то неглибоко і не заподіювали ніякої шкоди. Родичі гинули один за одним, падаючи з криком на рідне подвір’я. Чигир, високий, довгорукий, висушений старістю, величезним мечем відбивався від степових Вовків, поруч з ним билися кілька юнаків і дівчат. Слав бачив усе від початку до кінця.
Ось уже б’ється один лиш Чигир, інші лежать на землі, стікаючи кров’ю, вбиті, поранені, зв’язані волосяними мотузками. Ось і Чигир падає, пронизаний кількома стрілами.
А потім… Потім відбулося те, що переслідує Слава багато років. Край яскравого сонця на далекому обрії… Тонкий волосяний аркан, що визміївся від землі, обхопив його тіло, позбавив усілякої можливості рухатися, перехопив подих. Земля рідного подвір’я наближається… Яскравий сонячний вибух, начебто сонце крізь обрій знову вирвалося в небо…
Видіння закінчилося. Липкий піт котиться по щоках з-під русявого волосся, краплі падають на плечі, на груди, мокра сорочка холодить спину. Все. Сонце ще пестить світлі небеса своїми останніми поминальними променями… Котиться в нічну колиску… За кілька хвилин Слав підвівся, розвів плечі, потягнувся, вдихнув на повні груди чисте лісове повітря. Він знову чув запах кожного дерева, трав, річки, далекого багаття; він чув шелестіння пташиних крил, шепіт хвиль, розмову листя, тихий поступ звіра. Він був часткою навколишнього світу. Але щодня в захід сонця на одну мить Слав поринав у минуле. Нічого не міг з цим зробити, це відбувалося незалежно від нього. У такі хвилини Слав ішов подалі від людей. Навіть не бачачи сонця, передчував мить його відходу за обрій і ховався в затишний куток, щоб ніхто не бачив його…
Сьогодні Слав уперше в житті міг піти на берег річки і побачити досі не бачене ним. Те, про що не розповідають, хоча це й не є таємницею, те, що змушує серце битися сильніше.
Сьогодні, спекотної літньої ночі, починаються свята на честь великої любові Сонця і Води. Від їхньої жаркої любові народилася Мати Сира Земля і все живе на світі. Слав знав, що якби не було Сонця, Вода у вічному мороці залила б усе, і не було б тоді ні людей, ні звірів, ні дерев. Якби не було Води, Сонце немилосердно спалило б усе і навіть саму Землю. Сонце – небесний Вогонь і Вода, що дарує життя, не можуть одне без одного. Уся природа і все в природі знають день, коли зливаються в палкому поцілунку Сонце і Вода. А вночі Мати Сира Земля, яка народила людину, яка ласкаво і дбайливо оберігає своїх синів і донечок, розкриває всі квіти і трави, усі корені, від чого Вода стає живою, цілющою. І ранком, омите в утробі землі живою Водою, викочується на небо яре Сонце.