Дрова почали весело потріскувати. Модест не заважав Лані читати, не сказавши ні слова, уклався поруч і за хвилину засопів. Засинав він миттєво, як дитина. Лана перегорнула сторінку.
З яким задоволенням Слав потягувався, стрибав, крутився дзиґою. Він відчував своє тіло, він управляв ним, він міг наздогнати будь-якого звіра в лісі, міг сховатися так, що ніхто його не примітить на дереві, у траві, у воді, міг втекти, міг поборотися. Він навчився багато чого. Був мовчазний і зібраний. Усамітнене лісове життя виробило в ньому спокійний ритм, упевненість, мудрість, не властиву юному вікові.
Прямуючи до річки, щоб побачити свято Води і Сонця, Слав милувався незвичайними в сутінках візерунками гілок. Чаклунка сказала, що прийшов його час побачити і пізнати. Юнак знав, що треба йти до закруту, туди, де ріка розділялася на велику і малу. Ще він знав, що його можуть не прийняти юнаки і дівчата, бо не знали його, не бачили раніше, і був він для них чужинцем. Але побачити Слава було так само важко, як і почути його кроки.
Сміх дівчат і голоси юнаків відбивалися від водної поверхні і розліталися далеко у вечірньому повітрі. Вони не ховалися, не таїлися, споконвічне свято любові збуджувало юну кров, збирало їх разом.
Слав ішов поруч із стежиною, якою до ріки приходили дівчата. Вона була встелена квітами. Кожен хлопець крадькома приходив до дівочої стежини і кидав на неї букет квітів, з тих квітів дівчата вибирали найкращі і вплітали у вінки У хлопців були свої стежки. Слав не вийшов на відкритий берег, спритно заліз на високе дерево й влаштувався між густих гілок. На березі горіли невеликі багаття. Дівчата сиділи і стояли біля вогню, доплітали вінки, тихенько співали Ріка велично несла свої води в темне лоно ночі, іноді зблискуючи срібними рибинами. Голосний лемент і сміх розбудили і ріку, і ніч. Юнаки в білих сорочках з різних боків висипали на берег. Багато хто тягнув цілі деревця, відразу ж почали споруджувати вогнище.
Вогонь висвітив усе, що відбувалося на березі. Юнаки оточили, закрутили дівчат, деякі вихоплювали подруг й, узявшись за руки, відступали в тінь… Раптом кучерявий хлопець і білява дівчина злетіли білими птицями над багаттям, перелетіли, але не втрималися на ногах і покотилися до ріки.
За сміливцями почали стрибати інші пари. Але не через великий вогонь, а ближче до краю багаття. Юнаки і дівчата бігли до ріки. Слав бачив – у відблисках вогню, у світлі місяця – вони скидали одяг і нагі, тримаючись за руки, заходили в темну воду.
Потріскування дерева в багатті, дівочий сміх, веселі крики юнаків, плескіт води… Високий місяць й оголені тіла…
Слав білкою злетів з дерева і по стежці утік до лісу. Його били дрижаки. Тільки близький дівочий сміх повернув до дійсності. Миттєво причаївся в чагарнику. Дві дівчини пройшли стежиною, збираючи квіти для вінків. «Може, русалки?» – майнула думка. Зійшов зі стежки і легкою тінню почав пробиратися між деревами. Побачене стояло перед очима, кликало назад, але Слав уперто йшов далі в ліс. «Я незнайомець, хто мене прийме…»
Зненацька вийшов до води – перед ним було маленьке лісове озерце. Прямо до води з усіх боків підступав темний ліс. Місяць, пробиваючись крізь гілки, купався в чистій воді.
Юнак зняв одяг і нечутно зайшов у теплу воду. Озерце було глибоким і прогрілося тільки зверху. Пірнув і відчув, як гаряче тіло огорнула прохолода. Ліг на воду і, утримуючи себе на поверхні порухом сильних рук, уп’явся очима в жовтий місяць. Серце билося спокійніше, гострий слух, сторожкість і увага повернулися до юнака, він раптом зрозумів, що поруч хтось є. Але ця істота не викликала почуття небезпеки, від неї ішов приємний запах…
– Не дивись…
Низький жіночий голос прошелестів, як трава при диханні легкого вітерця, тихо хлюпнула вода. Слав не витримав і озирнувся. У світлі місяця над водою виднілася дівоча голова, а крізь воду – вузька смужка тіла, по воді розсипалося чорне волосся. «Русалка!»
– Я не русалка, а тебе я знаю, ти живеш у старої чаклунки.
– Ти хто?
– …
– Чому ти тут, а не на березі ріки?
– Мене не приймуть…
– Чого це?
– Я не з вашого племені.
– Ти з племені хазів?
– Так, я з племені степових Вовків.
– Степові Вовки – наші вороги. Ти не боїшся?
– Я люблю цей ліс і це озеро, про нього не знає ніхто… Окрім тебе.
– Я раніше ніколи тут не був.
– Тепер мені доведеться шукати інше озеро.
– Я нікому не розповім про нього.
– Знаю, але тепер воно не тільки моє, але й твоє, ти в мене його забереш.