– У мене були конкретні доручення, не про це мова. Думаю Сашко здав тебе Бергамоту, інакше б вони не домовилися.
– Лано! Що ти несеш?! Ми тільки були разом з ним… Саня? Здав? Нісенітниця! Це просто смішно!
Лана, здавалося, не чула його.
– Я – свідок, котрого просто необхідно прибрати, ти – кривдник Бергамота, він тобі не простить. Ти ще живий, бо повинен знайти браслет. Я ще жива, бо я з тобою, от і весь розклад… Питання не просте, а може, просте, а може, зовсім не питання…
У Модеста на язику вертілося багато слів, але щось зупиняло. Він узяв сигарету, розім’яв, одійшов до невисокої сосни, присів, закурив. Перед очима миготіли події останніх днів.
«Спочатку Лану і мене активно “пасли”, намагалися помститися за ресторан. Саня злякався… Потім усе зненацька заспокоїлося, і Санін переляк випарувався… А в аеропорту мене відверто виставили біля контрабанди на випадок провалу… І взагалі, Саня дуже змінився…»
– Я сумніваюся, – загасив сигарету, – але відмовляюся вірити в те, що Саня мене «здає».
– Перевір.
– Як?
– Поїдь тихцем до міста, придивися… Або чекай тут, усе проявиться.
– Поїду!
– Може, разом?
– Ні. Я ж сказав, що сумніваюся, тобою ризикувати не хочу.
– Виконаєш моє прохання?
– Кажи.
– У тебе ключі від моєї квартири… У холодильнику, в морозилці, подвійна стінка, там гроші…
– Конспіратор!
– В банк класти?
Помовчали, Модест підійшов до Лани, присів поруч. Так само мовчки зібрали рюкзак.
– Ми так і не пройшли по Холодному Яру.
– Не дуже й хочеться.
– Ти де будеш? У мене?
– Ні, у Єгора Ігоровича, у лісі спокійніше.
Модест поцілував Лану в маківку.
– Ти що, прямо звідси на місто? Пішки підеш?
Розсміявся.
– Ні вже, проведу тебе, а то ще заблукаєш…
Модест завжди думав, що в місті легко сховатися, місто велике, людей багато. Нині зрозумів, що місто насправді маленьке, весь час здавалося, що назустріч іде хтось знайомий.
«Чорт! Якого біса я тиняюся? Таксі!»
Сів у першу ж машину. Говіркий водій дратував своїми анекдотами.
– Слухай, старий, ти можеш дізнатися, «Волга» сьогодні на маршруті? – назвав номер.
– Душман? Так я його біля базару бачив.
– Він мені потрібен.
– Немає проблем.
Таксист зв’язався по рації.
– Душман, привіт! Тебе шукають. Напевно, армійський дружок. Куди? Зараз буду… На вокзалі він, чекає.
Окунь схвально кивнув.
Душман усміхнувся як старому приятелю.
– У село?
– Ні, в село потім, зараз поїздимо по місту. Знаєш заправку на Воровського?
Водій кивнув.
– Поїхали заправимося.
– Треба?
– Ага.
Звичайна заправка, мийка, шиномонтаж. Поки Душман розраховувався і заправляв машину, Модя пройшовся, зазирнув у магазинчик, купив жувальну гумку. Підійшов до охоронця.
– Командир, а хто тримає це дохідне місце?
– Господар, – відповів дужий хлопець.
– А-а-а…
Охоронець провів таксі поглядом крізь скло будки й одразу ж витягнув мобілку.
– Допомогти? – повів оком водій.
– Ти афганець?
– Так, ще там я став Душманом. Для своїх, звичайно. Швидше за всіх до гір пристосувався.
– Зови мене Модя… Знаєш, хто цю заправку тримає?
– Відразу б запитав… Бергамот. Майже всі заправки в місті його. Два супермаркети, кемпінг за містом, звіроферма, базар. Недавно «Дитячий світ» викупив. За комуністів цей Бергамот був замом у профспілках. Справжнє прізвище Фроменький. Усі зв’язки в нього залишилися, звідси й гроші, кажуть, партійні. Скривдив тебе чим?… Зараз куди їдемо?
– Не те щоб скривдив… Поїхали в який-небудь бар. Бажано, щоб цей бар належав Кульгавому…
– Фроменькому… «Три сімки». Тільки знай, там збираються менти, гебешники, прокурорські, ну і бандюки. Ще дорогі проститутки. Бійки там – якщо не щодня, то через день.
– Повір мені, я буду обережним, – спробував пожартувати Модест.
– Опа-на! – Душман уважно подивився у дзеркальце. – За нами хвіст.
Окунь озирнувся.
– «Ауді»? Швидко вони. Я всього лише запитав на заправці в охоронця про господаря…
– А!.. Ти знаєш, у мене м’язи на животі тремтять. Так завжди в Афгані було перед боєм. Ти один?
– На жаль, так, – подумав про Лану.
– Нічого, зберемо моїх дружбанів.
– Знаєш, Душмане, це заманливо… Але! Не хочу я тебе і твоїх дружбанів підставляти, справа стосується тільки мене, і вона серйозніша, ніж ти думаєш.
– Модя… Правильно назвав? Ти не кіпішуй, ми не хлопчики, а досадити Бергамоту – мила справа.
– Стоп! Давай домовимося, це мої справи, ти мене висаджуєш біля бару, а потім… як захочеш.