«Мінус чотири! Все!»
Піднявся, висмикнув ніж з лоба мертвої людини, ополоснув у воді. З розбитого коліна текла кров. «Об камінь…»
Місяць більше не ховався, чи то хмари розійшлися, поступившись його нахабству, чи то він сам схитрував і опустився нижче хмар. Модест прикидав, пірнути за одягом, а чи піти берегом. Він знесилився… Раптом побачив, як тіло Льоліка зсунулося з валуна, щось зблиснуло. Прямо в камені відбивав світло повного місяця золотий браслет. Точнісінько як розповідав дід Башкир.
Мокра людина повільно опустилася на коліна, простягла руку, і рука безперешкодно увійшла в камінь, торкнулася холодного металу… Модест нічого не міг зрозуміти. Він підніс золото до очей, підвівся. Виходить, браслет-оберіг існував! Виходить, він є! Із глибини, від серця, із душі вирвався первісний крик:
– Ого-го-го!!!
Два яскравих промені зійшлися на оголеному торсі репетуючого чоловіка, осліпили, повернули до дійсності.
– І голосом тебе Господь не скривдив! Усіх збереш, а навіщо?
– Саня?!
– А як же без мене? Ми ж з тобою завжди разом на розкопках були. Вибач, я трохи затримався, але не спізнився!
Голос у Сашка тремтів, говорив він багато – нервував. Браслет блищав у світлі місяця. Саня очей не відводив. Горилоподібний суб’єкт, який стояв у Сашка за спиною, нічого не міг зрозуміти, але так само, як і господар, тримав мокру людину на мушці.
– Докинеш? – запитав Жабов.
– Донесу! – луною відгукнувся Окунь.
– Не треба! – збився з подиху однокласник.
«Зараз вистрілить, – майнуло у Модиній свідомості, – Господи, коли це все скінчиться…» Він відштовхнувся, але підсковзнувся на мокрому камінні. Гуркіт пострілу і різкий біль у правому плечі усвідомилися в одну мить. Його жбурнуло на найвищий гострий валун, біль вдарив у голову, в п’яти, повернувся в спину… Місяць покотився в озеро.
Далі все було як в уповільненому кадрі. Модеста підкинуло, він ударився спиною об камінь, змахнув руками, браслет злетів догори й опустився на валун. Не відлетів, не відскочив, не розбився, а ввійшов у камінь. Блиснув і… сховався, зник, пропав.
Жабов вистрілив у камінь. Ще, ще й ще… Але кулі, висікаючи іскри, летіли в ліс. Бек дивився на господаря і нічого не міг зрозуміти. Мокра людина лежить за каменями і не подає ознак життя, більше ворогів не видно. Про всяк випадок Бек узявся стріляти куди заманеться. Дерева стогнали, кричали, волали, але їх ніхто не чув. Над світом плив величезний величний мідний місяць.
Продираючись крізь кущі, ковзаючись на мокрому листі, підвертаючи ноги, Жабов біг до валунів. Обдираючи нігті, підриваючи пучки пальців, намагався підняти валун. Бек допомагав господарю. Марно! Камінь вріс у землю. Браслет залишився маревом, видінням, обманом.
Жабов повернувся до голого непорушного тіла однокласника. І в цей час, у цю секунду поруч почувся рик, який перейшов у кошмарне виття, що змушувало мозок плавитися, нутрощі опускатися, серце холонути.
Страх повернувся до Олександра Жабова в одну мить. І вже нічого не було під місяцем: ні браслета, ні однокласника Моді Окуня, ні озера, ні лісу, ні Холодного Яру, ні вірного охоронця. Тільки Саня і страх. Бек теж злякався, він різко підвівся, при цьому добряче стусонув коліном Жабова.
«Я не один!» – спалахнула думка.
– Усе! Валимо звідси! Згубне місце! – прорізався голос в охоронця.
Допоміг Жабову піднятися. Той дивився наче крізь нього Бек умів готувати кікбоксерів до наступного раунду після нокдауну, вмів приводити до тями. Це був саме той випадок Він заліпив розгонистого, дзвінкого ляпаса так, що голова Жабова мотнулася і тільки дивом не відскочила.
– Слухай… мудак! Якщо ми один одного не підстрахуємо нам капець! Патрони є? Ставай! Спина до спини! Ходімо Йди вперед!
Ляпас подіяв. Жабов підняв ліхтар і револьвер з єдиним патроном і вирушив до ріки. Він увесь час відчував квадратну спину Бека.
Йшли вічність. Виття супроводжувало їх, зупиняло, збивало зі шляху. Один раз Бек побачив великі палаючі очі звіра зовсім поруч. Вистрілив кілька разів, але виття не затихало. Більше не ризикував, беріг патрони.
Вони виходили з лісу разом з темрявою. По небу бродила бліда тінь місяця. Крізь дерева вже було видно машину.
Раптово сколихнулася нічна темрява, і пружний сірий звір упав на людей. Гострі ікла розкроїли Жабову плече. Бек дико закричав, миттєво повернувся, обхопив сірий тулуб і разом з ним покотився по мокрій землі.