Отже, нехай кількість сфер буде [15] такою, тоді й сутностей і нерухомих начал (і чуттєвих) має сенс покладати стільки ж (про необхідність же нехай говорять сильніші); якщо ж не може бути ніякого переміщення, яке б не спонукало до переміщення зірки, і якщо будь-яку природу і будь-яку сутність таку, що не здатна зазнавати змін і сама по собі [20] досягла найкращого, слід назвати метою, то не може бути жодної іншої, окрім названих, природи, а число сутностей необхідно має бути таким. Бо якби існували інші, вони приводили б у рух, будучи метою переміщення; проте неможливо, щоб існували інші переміщення, крім названих. Тож видається розсудливим вважати саме так, виходячи [25] з переміщень світил. Адже якщо все, що переміщує, існує від природи заради того, що переміщується, і будь-яке переміщення є переміщенням чогось, що переміщується, то переміщення не може бути заради нього самого чи заради іншого переміщення, а натомість заради зірок. Адже якщо переміщення буде заради іншого переміщення, то й останнє мало б бути заради іншого переміщення; отож оскільки не може так продовжуватися безконечно, [30] то метою кожного переміщення буде одне з божественних тіл, що переміщуються в небі.
А що небо одне, очевидно. Адже якби небес було більше, як-от людей, то в кожного було б одне за видом начало, а за числом багато. Але все, чого багато за числом, має матерію (бо визначення є одне, і воно те саме для багатьох, [35] як-от визначення людини, тоді як Сократ один). Натомість перша чимбутність не має матерії; бо вона є цілковита дійсність. Тож перший рушій, будучи нерухомим, є одним за визначенням і числом; тому й те, що завжди і невпинно рухається, одне. Отже, небо є тільки одне.
[1074β] [1] Від древніх із далекої давнини було передано нащадкам у формі міфа, що небесні тіла є богами і божественне обіймає всю природу. А решту вже було додано у вигляді міфа для переконання юрби [5] задля послуху перед законами та загальної користі, адже стверджується, що ці боги людиноподібні й схожі на інших живих, та багато іншого, що випливає зі сказаного й збігається з ним. Тож якби цю міфічну складову відділити від первинної суті й прийняти тільки її, а саме, що древні вважали богами перші сутності, то можна було б вважати, що цей переказ [10] божественного походження. І оскільки цілком імовірно, що кожне мистецтво й наука були, наскільки можливо, неодноразово винайдені й знову втрачалися, то й ці думки могли б бути рештками, що лишилися донині від тих. Отже, лише в такій мірі зрозумілі нам думки наших предків і перекази від древніх.
Що ж стосується розуму, то тут виникають певні питання. Адже, справді, здається, що розум є найбожественнішим з усіх явищ природи. Проте що його робить таким, відповісти непросто. Справді, якщо він не мислить ні про що і подібний тому, хто спить, в чому тоді його велич? Якщо ж мислить, але його визначає щось інше, то (оскільки тоді те, що становить його сутність є не мислення, а натомість здатність) він не може бути найкращою сутністю. Адже саме мислення надає йому гідності. Крім того, незалежно від того, чи є його сутністю розум, чи мислення, що він мислить? Він може мислити або сам себе, або щось інше; а якщо щось інше, то або завжди одне й те саме, або різне. Одначе, чи є якась різниця чи жодної, мислить він прекрасне чи щось перше-ліпше? [25] Утім, чи це не безглуздя припускати, що він може розмислювати про деякі речі? Отже, очевидно, що розум мислить найбожественніше і найцінніше, і не змінює предмет своєї думки. Адже будь-яка зміна буде зміною на гірше, і, крім того, це вже певний рух. Звідси, по-перше, якщо розум є не діяльність мислення, а лише здатність до нього, то вірогідно, що невпинність мислення є для нього обтяжливою. По-друге, зрозуміло, [30] що існувало б щось інше, гідніше, ніж розум, а саме те, що він мислить. Адже і мислити, і мислення властиві і тому, хто мислить найгірше, тож якщо цього варто уникати (адже ліпше не бачити деяких речей, ніж бачити їх), то мислення не було б найкращим. Отож розум мислить сам себе, якщо він є найліпше, і мислення його є мисленням мислення.