Далі, навіть якщо переважно все ідеться і так і не так, одначе принаймні більше і менше є в природі сущих, адже неоднаково сказати, що два є парне [число] і три, і неоднаково помиляється той, [35] хто гадає, що чотири — це п’ять, і той, що гадає, що тисяча. Якщо ж вони помиляються неоднаково, то ясно, що один із них помиляється менше, а тому він більше правий. Отже, якщо щось є ближчим до істини, [1009а] [1] то має бути щось істинне, і те, що ближче до нього, є більш істинним. А якщо нема, то принаймні є щось більш достовірне й істинне, і ми можемо позбутися цього вчення, що не знає міри й заважає нам визначати що-небудь шляхом розміркування.
Із тієї самої думки народжується і вчення Протагора, тож із необхідністю обидва вчення мають бути істинними чи хибними. Адже якщо все, що спадає на думку і здається, є істинним, то з необхідністю все має бути водночас істинним і хибним (багато хто має протилежні думки і гадає, що ті, хто вважають інакше, ніж вони, помиляються; тож з необхідністю одне й те саме може бути і не бути); і якщо це так, то всі думки з необхідністю є істинними (адже ті, хто помиляються, і ті, хто кажуть правду, мають протилежні думки; отже, якщо дійсність є такою, [15] то всі кажуть правду).
Отже, очевидно, що обидва вчення виходять із однієї і тієї самої думки. Однак не для всіх підходить один і той самий спосіб ведення дискусії: одні потребують переконування, інші — сили. Справді, у тих, хто почав так вважати через сумніви, їх незнання є легко виліковним (лише слід відповідати не на їхні [20] слова, а на їхні думки). Що ж до тих, які говорять, аби поговорити, то засіб проти них — викриття пустоти їхніх слів. У тих, хто сумнівається, ця думка з’явилася через споглядання чуттєвих речей; вони почали вважати водночас істинними заперечення й протилежності, оскільки бачили, що протилежності виникають [25] з одного й того самого. Отже, якщо не-суще не може виникнути, то річ мала існувати передніше як обидві протилежності однаково, як і каже Анаксагор, що все змішано з усім, і також Демокріт: адже він стверджує, що порожнє і повне однаково присутні в кожній частині, але одним із них є суще, а другим [30] — не-суще. Тож щодо тих, хто сприйняли цю думку від них, ми скажемо, що вони у певному сенсі говорять правильно, а в певному сенсі помиляються. Позаяк суще мовиться у двох значеннях, тож в одному сенсі щось може виникати із не-сущого, а в другому — ні, і одне й те саме може бути воднораз сущим і не-сущим, але не стосовно одного й того самого. Справді, потенційно [35] одне й те саме може бути обома протилежностями, але не в дійсності. Крім того, ми вимагатимемо від них визнати, що серед сущих існує також певна інша сутність, якій взагалі не властиві ні рух, ні знищення, ні виникнення.
[1009b] [1] Так само і думка про те, що істинним є все, що здається, виникла в декого через споглядання чуттєвих речей. Вони вважають, що судити про істину належить не за тим, що так думають багато чи, навпаки, небагато людей, бо одне й те саме одним здається солодким на смак, іншим — гірким, і, отже, якби всі були хворі [5] або всі божевільні, а двоє чи троє були б здоровими або при доброму розумі, вони й здавалися б хворими та божевільними, а не інші.
Далі, чимало інших тварин і ми сприймаємо одне й те саме протилежним чином, і навіть одній і тій самій людині одна й та сама чуттєва річ не завжди здається однаковою. Отож, які із цих вражень є істинними, [10] а які хибними, невідомо, бо одне є не більш істинним, ніж друге. Тому Демокріт і стверджує, що або ніщо не є істинним, або принаймні нам невідомо.
Загалом же через те, що вони вважають розуміння почуттям, а почуття є мінливим, то їм доводиться казати, що сприйняте почуттями є істинним. [15] Виходячи з цих міркувань і Емпедокл, і Демокріт, і мало не всі інші філософи схилилися до таких думок. Адже і Емпедокл каже, що, коли змінюється стан людини, змінюється й розуміння:
А в іншому місці він каже, [20] що
І так само висловлюється Парменід:
Згадують також вислів Анаксагора, звернений до деяких його друзів, що речі будуть для них такими, якими вони їх сприймуть. Кажуть, що і Гомер, схоже, був такої думки, тому що він зобразив Гектора, як той, оглушений [30] ударом, лежить, думаючи про щось інше, тож думають і безтямні, але інакше. Отже, очевидно, що, якщо і те, і те є розумінням, то речі можуть воднораз бути такими і не такими. А звідси випливає вельми гнітючий наслідок: якщо вже ті, хто найбільшою мірою і наскільки це можливо угледіли істину [35] (а це ті, хто найбільше її шукають і люблять), — якщо навіть вони мають такі думки і твердять таке про істину, то як не занепасти духом тим, хто лише починає займатися філософією? Адже шукати істину було б тоді все одно, що ганятися за птахами.