Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо:
Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.
/630/ Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,
Де, бува, й травки немає, а п’є — з каламутних потоків.
Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
Іноді тугу свою намагається вилити в слові —
Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег, —
/640/ Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
Не впізнають її сестри-наяди{55}, та й Інах не знає,
Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,
Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
/650/ Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
«Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій
Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
«Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я
Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.
Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
/660/ Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —
В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди{56}
Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда{57}
/670/ В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
От він, не гаючись, крила до ніг підв’язав і в могутню
Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
Так спорядившись, Юпітера син із високого неба
Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
«Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
/680/ Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».
Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе,
Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —
Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських
/690/ Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських{58}
Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
Часто вона жартома від зухвалих сатирів тікала
Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
Нивах живуть. Ортігійській богині{59} Сірінга складала
Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.
Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
Німфа з Лікея; тут Пан{60}, що в колючім вінку був із сосни,
/700/ Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,
Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
Мчала наосліп, аж поки Ладон{61}, очеретом порослий,
Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
Він очерет під рукою відчув, а не тіло дівоче.
Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом, —
/710/ «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою».
Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
Стебла ім’я зберігають тієї наяди — Сірінга.
Все це хотів розказати Кілленій{62}, та в Аргуса, бачить,
Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
Бог на пів слові затих і, свій прут чародійний піднявши,
Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —
Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
/720/ Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
Грізну Ерінію{63}; та — нещасливій у душу впадає,
Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна
/730/ Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —
Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,
Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,
Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає.
Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками, —
«Годі карати її, — переконує, — можеш віднині
Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські.
Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо
Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла;
/740/ Роги зникають; людським, усе меншим, робиться око,
Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки.
Далі й копито, на п’ять розпадаючись нігтів, зникає.
Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.
Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду{64}.