Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,
Син народився — Епаф, і народ по містах його батька
/750/ З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком
Сонця син{65} Фаетон. Перервавши якось на півслові
Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо
Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо
Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».
Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,
Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.
«Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось,
Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі
Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.
/760/ Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів, —
Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»
Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —
Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер{66}, —
Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.
Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени, —
Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба
Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:
«Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,
Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує —
/770/ Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом, —
Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене
Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!
Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:
Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.
Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй».
Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє
Слово почув, і душею вже там він, у чистім етері.
Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки
Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.
Книга друга
Сонця палац{67} осяйний, на колони високі опертий,
Золотом щирим яснів і мінивсь полум’яним піропом{68}.
Верх його так і сліпив білиною слонової кості;
Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.
Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер{69}
Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,
Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.
В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.
Там і постійно мінливий Протей{70}, Егеон там, сторукий
/10/ Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.
Далі — Доріда{71} в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,
Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,
Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,
Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.
На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,
Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.
Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.
В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.
Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,
/20/ Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),
Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька
Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,
Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів
Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.
Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,
Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.
Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,
Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,
Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,
/30/ Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.
Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком
Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні, —
«Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати,
Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»
Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,
Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати
Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена, —
Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався
Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»
/40/ Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,
Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.
Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався
Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.
Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання
Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,
Що в підземеллі пливе{72}, недосяжна для нашого зору!»
Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,
Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.
Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.
/50/ «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання —
Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати
Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!
Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,
Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще незрілі,
Був би обов’язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.
Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях
Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,
Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,
Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці
/60/ Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,
Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,
Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?