«Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
/170/ Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
Сина Юнони{173} він тут же звістив, ще й на місце спровадив.
Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
/180/ Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…
Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.
/190/ Та Кітерея в боргу не лишилась: того, хто таємну
Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж
Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона{174},
Врода сьогодні дає і рум’янець, і зір променистий?
Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати, —
На Левкотою{175} глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно, —
Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
/200/ Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум’янець.
Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду{176}, Клімену,
Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки{177}.
Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа, —
Клітію{178}; саме тоді вона в серці своєму відчула
Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина —
/210/ Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
В ахеменійських містах{179} її батько владу мав, Орхам.
Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела{180}.
Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
/220/ Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем.
От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
„Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм, —
І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!“
Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
„Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року,
Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить, —
Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!“ Тут Левкотої
Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
/230/ Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.
Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
До ясночолого сонця простягши, благала: „Це ж бог той
Честі насильно позбавив мене!“ — закопав, безсердечний,
/240/ Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.
Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння
В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
/250/ Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
Так завершив свої довгі жалі: „Ти сягнеш-таки неба!“
Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
Міг оправдати любов’ю, а зрадництво — тугою; більше
Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
/260/ Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
Дев’ять днів пересидівши так без води, без поживи,
Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки,
Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,
/270/ Все повертається: давня жага й перемінену сушить».