Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.
Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався
В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.
До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.
Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,
Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди{181}:
Всім же відомо про те, як у камінь його обернула
Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!
Не наміряюся вам повторяти, як проти природи
/280/ Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.
Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же
Другом Юпітера-хлопця колись, — ні про вас, о курети,
Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако{182},
Що замінились у квіти дрібні, — захоплю новиною.
Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди{183},
Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло, —
Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.
Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,
Й діви-наяди в печерах ідейських{184} його згодували.
/290/ Хлопець{185} той видавсь такий, що з обличчя однаково батька
Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.
Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори
Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.
Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився
Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.
От він лікійські міста{186} й сусідню з тим краєм відвідав
Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому
Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,
Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.
/300/ Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;
Далі — трави довкіл поросли, що не в’януть ніколи.
Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла
Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.
З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.
Кажуть, їй радили сестри не раз: „Візьми ж, Салмакідо,
Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся
Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись“.
Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,
Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.
/310/ То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся
Чеше тонким гребінцем із кіторського бука{187}, й до хвилі,
Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?
То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,
Чи на травиці м'якій, чи на листі м’якім опочине.
Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала,
Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.
Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,
Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.
Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,
/320/ Так почала: „Справедливо тебе я назвала б, юначе,
Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,
Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,
Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,
Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,
Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки
Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!
Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую
Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!“
Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,
/330/ Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум’янець.
Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,
Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,
Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють{188} марно.
Німфа — цілунків жде: „Хоч як брат поцілуй мене“, — каже.
Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.
„Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!“
„Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю,
Гостю!“ І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.
Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,
/340/ Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,
Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,
Врешті ногою знічев’я торкнувся грайливої хвилі;
Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава
Втомлене тіло нараз переповнила млостю п’янкою.
Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…
Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше
Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.
Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня
Серед безхмарного дня його круг відіб’є найчистіший.
/350/ Годі вже стриматись їй, наперед вона втіху смакує,
Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.
Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону
Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,
Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше
Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.
„Мій він тепер! Таки я взяла верх!“ — торжествує наяда.
Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.
Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,
То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —
/360/ З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.
Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався,
Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає
Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила
Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.
Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,
Так восьминіг на морській глибині випускає раптово
Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.
Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду
Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього
/370/ Тілом усім: „Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш,
Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині
Я при ньому була, а він — при мені був навіки!“