А переможець Персей із дружиною гордо вступає
В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду
Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,
Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння.
/240/ Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,
Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.
Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,
Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,
Ні його лиха важкі не зм’якшили: ти весь невблаганним
Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.
Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею
Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.
Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи
В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.
/250/ Золотородного брата свого Трітонія досі
Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,
Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,
Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,
До Гелікону, де Діви{229} живуть. Досягнувши вершини,
Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:
«Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї
Кінь Медузи{230} крилатий пробив своїм гострим копитом.
Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.
Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».
/260/ Мовить Уранія{231} їй: «З якою метою, богине,
Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.
Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно
Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу.
Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,
Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,
Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,
І Мнемонід{232} називає щасливими, бо ж і їх діло,
Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади:
«О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,
/270/ Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?
По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.
Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!
Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).
З мислі не сходить страшний Піреней{233}, немовби ще й досі
Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.
Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,
Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.
В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі
Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує, —
/280/ „О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте!
Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте
Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,
Навіть у нижчих домах“. Тим словам і негоді піддавшись,
Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.
Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.
Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.
Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє
В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.
Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:
/290/ „Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами“.
З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,
Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши
Голову, й кров’ю злочинною злив, умираючи, землю».
Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло
Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.
Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти
Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,
Та помилилась: були це птахи; на верхів’ї сиділо
Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.
/300/ Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно
Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.
Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські{234};
Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну{235}
Кликала дев’ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.
От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.
В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;
Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:
„Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману
Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне
/310/ Духу, теспійські богині{236}! Ні голосом нас, ані хистом
Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу{237},
Води гіантські й Медузи струмок{238} відступіть, припинивши
Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів{239},
Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять“.
Сором було нам вести суперечку, але й відступати —
Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши
Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.
Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала
Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів
/320/ Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.
Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх
Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього
Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту
Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.
Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,
Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:
„За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то
Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.
В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели{240},
/330/ В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,
Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом“».
Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.
«Треба вже й нам, Аонідам{241}, почать, — але в тебе, можливо,
Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».
«Не сумнівайся, і що на умі, — заспівай усе чисто!» —
Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.
Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».
З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов’язавши,
Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа{242}, й потому,
/340/ Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними: