«Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,
Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,
Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.
Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині
Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.
Острів Трінакрія{243}, дужих гігантів тіла пригнітивши,
Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,
Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.
Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,
/350/ Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,
Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей{244} навалився.
Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,
Ротом пісок він і полум’я в люті страшній вивергає.
Часто цю темну вагу розметать намагається велет,
Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.
Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних{245},
Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався
Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.
Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає
/360/ Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми,
Межі глибинні Сицилії, пильний, почав об’їжджати.
Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів
Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї
Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши, —
„Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже, —
Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,
Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому
Третя, остання за жеребом, випала світу частина{246}!
Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,
/370/ Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.
Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї
Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!
Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! —
Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.
Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,
Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери{247},
Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.
Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:
З дядьком богиню з’єднай!“ Так Венера промовила. Він же
/380/ Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,
З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше
Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.
Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою
Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.
Неподалік од геннейських стін{248} є глибоководне
Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше
Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.
Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця
Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.
/390/ Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.
Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна
Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,
Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,
Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,
Владар підземний побачив її, закохався і викрав —
Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня
Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо
Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,
Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою
/400/ В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,
Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.
А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,
Кожного з них називає по імені й часто шмагає
Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.
Повз болота Палікійські{249} сірчані й глибокі озера
Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,
Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа,
Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.
Між Кіанеєю і джерелом Аретуси{250} пісейським
/410/ Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.
Там і жила — бо й саме джерело взяло назву від неї —
Вродою перша між німф у Сицилії всій Кіанея.
Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі
Й тут же, впізнавши богиню, — „Не пройдете далі! — гукнула, —
Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!
Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике
Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс{251},
Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно“.
Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі
/420/ Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним
Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,
Кручене берло владиче правицею, що було сили,
Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила
Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.
А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,
Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,
Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:
В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,
Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м’якне,
/430/ Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.
Те, що тендітним було, передовсім водою спливає:
Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;
Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки
Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —
Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.
Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —
Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.
Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:
Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.
/440/ Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,
Щоб опочила вона, ані Веспер{252}: палкі смолоскипи,
В полум’ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо
Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.
Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно
Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.
Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок
Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:
Крівля солом’яна, двері низькі… Постукала. Звідти
Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй
/450/ Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну
Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею
Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!
Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,
Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя.
Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —
Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.
Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,
Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.
З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова
/460/ Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;
Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.