Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,
Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.
От і в Сіканію{253} знов повернулась; а там, невсипуща,
До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,
Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова
Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.
Знак очевидний, проте, подала: показала Церері
Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній
/470/ Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.
Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню
Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,
Бити долонями в груди свої почала раз од разу.
Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:
Ви, мов, невдячні, й плодів, мого щедрого дару, негідні!
Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні
Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,
Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом
На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла
/480/ Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.
Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,
Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.
То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.
Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають
Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям
Геть заросли пшениці, заглушив їх бур’ян розбуялий.
Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда{254}.
Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,
Мовить: „О матінко діви тієї, котру ти по цілім
/490/ Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,
Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна
Й не заслужила того: крадію помогла проти волі.
Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.
Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.
Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,
Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів
Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!
Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря
В край Ортігійський прийшла, — колись у догіднішу пору
/500/ Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже
І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно
Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,
Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.
Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,
Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.
Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі ще й досі,
Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,
Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина“.
Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,
/510/ Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого
Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір етерний
На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,
Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.
„Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні
Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш
Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,
Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.
От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше
Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —
/520/ Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,
Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла, —
Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?“
Батько богів їй на те: „І зарука, й турбота одна в нас —
Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати
Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов’ю
Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,
Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,
Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,
Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти
/530/ Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна,
Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами
Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки“.
Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.
Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва
Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,
Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,
Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки
І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,
Той, що колись Ахеронтові{255}, кажуть, його народила
/540/ Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою
Серед сестер Авернійських{256} своїх. І, як тільки помітив, —
Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.
Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха
Тут же змінила його: флегетонським потоком{257} скропила
Голову; дзьоб додала йому й пір’я, побільшила очі.
Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,
Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,
Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила.
В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —
/550/ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару
Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки{258},
Пір’я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?
Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала
Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени?
Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,
Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,
Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,
Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло
/560/ (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.
Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,
Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —
Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.